Неоязычники. Ставим точки над i

Язычников правильнее называть «неоязычниками» — как их религиоведы и этнографы обычно и именуют. Неоязычников от исторических язычников отличает прежде всего факт РЕКОНСТРУКЦИИ мифологем и обрядов, философских и мистических представлений, свойственных традиционным «этническим» религиям (кстати сказать, русское слово «язычники» происходит от старославянского «язык» — «народ», «племя» и является калькой новозаветного «ethnikoi» — «племенные», «народные»).

Неизбежность реконструкции (причем более или менее произвольной) обусловлена разрывом естественной традиции. Практически все в современной Европе «этнические», или «природные» религии — суть НЕОязыческие секты, за исключением, быть может, языческих культов глухих уголков Восточной Европы (Приуралье, Поморье, северное Поволжье), возрожденных на основе сравнительно недавней и не прерванной (или почти не прерванной) традиции.

Внутри русского неоязыческого сообщества существует два идейных полюса, к которым в разной степени тяготеют большинство групп и общин. Один полюс — это фольклорно-игровое, слабо-политизированное язычество (типологически сходное с толкиенизмом и «ролевыми играми» военно-исторических клубов), другой полюс — язычество политическое, сугубо националистическое.

Неоязичництво в сучасних релігійних шуканнях українців

Дмитро Базик, кандидат філософських наук

Виникнення та поширення різноманітних неоязичницьких релігійних рухів, діяльність яких спрямована на відродження або реконструкцію автохтонних, дохристиянських релігійних вірувань, можна назвати однією з загальносвітових тенденцій сучасності. На території США та Західної Європи неоязичницькі рухи першопочатково були представлені переважно під загальною назвою вікка (англ. Wicca), або як її ще називають «релігія відьом, відьмацтво» (англ. Witchcraft). Вікка – це неоязичницька релігія західного походження, що ґрунтується на вшановуванні природи. Вона набула поширення після 1954 року, завдяки працям її засновника Д. Гарднера[1]. Щоправда на території Західної Європи, окрім вищеназваної вікканської традиції, починаючи з 90-х років ХХ століття помітною є тенденція до створення окремих самобутніх релігійних виявів етнічної спрямованості. Так, можемо спостерігати процес створення неоязичницьких релігійних напрямків в Ісландії, Норвегії та Швеції (так званий «одінізм»), у Великобританії та Франції («друїдизм»), у Греції («еллінізм»). Власні релігійні громади етнічної спрямованості створюють також неоязичники в Італії, Латвії, Литві тощо. Відтак, не зважаючи на те, що вікканська традиція як вияв надетнічного, синкретичного, окультного релігійного напрямку продовжує займати домінуючі позиції серед неоязичницьких рухів США та Західної Європи, все ж таки простежується певна диференціація неоязичницьких рухів на основі етнічного фактору або принципу пошуку власної етнічної самоідентифікації.

Якщо, під неоязичництвом в світовому контексті розуміють різноманітні релігійні напрямки зорієнтовані на відродження дохристиянських вірувань, де фактор етнонаціональної самоідентифікації може як враховуватись, так і може бути не принциповим, то в Україні практично всі релігійні організації, діяльність яких спрямована відродженням або реконструкцією дохристиянських вірувань ідентифікують себе на основі етнонаціональних ознак. Саме тому означений релігійний феномен на теренах України має назву «українського рідновірства».