субота, 14 січня 2012 р.

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ: “КОЛИ РОЗДІЛЕНА УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ОБ’ЄДНАЄТЬСЯ І ЇЇ ВИЗНАЮТЬ ІНШІ ПОМІСНІ ЦЕРКВИ – МОЯ РОЛЬ БУДЕ ВИКОНАНА”



Патріарх ФіларетПро пентархію та її заяви, ставлення Константинопольського патріархату до українського церковного питання, Всеправославний Cобор, позицію Москви щодо автокефалії Української Церкви, шанування Зосими (Сокура) та Андрія Боголюбського, про переговори з УАПЦ, соціальні документи та церковну благодійність, — йдеться у третій, завершальній частині інтерв’ю Патріарха ФІЛАРЕТА, Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату, для РІСУ.

(Перша і друга частини інтерв'ю)
– Ваша Святосте! У вересні відбулося зібрання так званої пентархії. Скажіть, будь-ласка, яка її роль і для чого це зібрання скликалося?
– Що таке пентархія? В історії пентархія – це п’ять патріархатів, які в І тисячолітті відігравали провідну роль в житті всієї Христової Церкви. Хто входив до цієї пентархії? Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська і Єрусалимська Церкви: п’ять Церков, які відігравали визначну роль у боротьбі проти єресей.
На ІІІ Вселенському соборі була утверджена автокефалія Кіпрської Церкви, але вона не входила до пентархії, тому що не відігравала такої ролі, як п’ять патріархатів.
Єпископи і Церкви Риму, Олександрії, Антіохії, а з другої половини ІV століття – ще й Константинополя були важливими тому, що це були Церкви у провідних містах Римської імперії. Меншою мірою роль відігравав Єрусалим. Але разом оці Церкви керували всією Церквою Христовою, бо складали більшість. А потім, коли Рим відпав – пентархії не стало. І тисячу років її немає.
– І заміна Риму в пентархії на Кіпрську Церкву – нерівноцінна?
– Так, нерівноцінна. Бо в часи пентархії до Римської Церкви належала вся західна частина Європи. Хіба може з цим порівнятися Кіпрська Церква? Не може! Пентархії не стало, і відродити її неможливо. По-перше, п’яти нема, є лише чотири Церкви, з тих, які були в пентархії. По-друге – ті п’ять Церков мали вплив на все, до них належала більшість християн. Тепер же все не так, бо більшість до цих чотирьох, що лишилися, не належить. Як ви можете відродити пентархію, коли є Москва?
– Навіщо ж відбувалося це зібрання?
– Вони збиралися для того, щоби трошки полоскотати нерви Москві. Бо вона взимку, на зустрічі в Шамбезі, виступила проти позиції Константинополя. І в Москві думали: от ми проти ваших планів виступили, і ви нічого не можете зробити, бо ми – найбільша Церква. А Константинополь цією зустріччю пентархії показав, що може діяти і без Москви. Але лише показав. Ви ж подивіться: вони ніяких важливих рішень на зустрічі не прийняли!
– А як Ви прокоментуєте заяву, що вони визнають канонічні території в рамках, вказаних Томосами про автокефалію?
– Така заява була, але не розшифрували, що вона означає. І ще – заявити можна все, що завгодно. Але треба ще мати важелі, щоб заявлене втілити в життя. А через те, що важелів нема, заява і була такою розпливчастою, не конкретною.
Вони наголосили на принципі, що кожна Церква повинна власну діяльність розгортати в межах своєї канонічної території. Проти кого це спрямоване? З одного боку – проти Москви, а з другого боку – проти Афін. І також проти Румунії.
– А чому проти Афін? Бо про конфлікти греків з Росією і Румунією, зокрема на Святій Землі, відомо. Невже і серед самих греків є конфлікти?
– Так, є давній конфлікт, який особливо розгорівся за попереднього Афінського архиєпископа Христодула. Тоді навіть було розірвано молитовне спілкування. А причина цього така.
Коли утворювалася Елладська Церква, Греція, як держава, була меншою, бо північні території нинішньої Греції знаходилися ще в межах Оттоманській імперії. І коли Вселенський патріарх видав Томос про визнання автокефалії Елладської Церкви, то визнав її в тих, менших межах, без півночі, яка належала йому.
А потім Греція відвоювала свої території і вони увійшли до її складу. До держави увійшли, а в церковному відношенні, за Томосом, вони залишилися в підпорядкуванні Константинопольського патріарха. У 20-х роках був знайдений компроміс, що ці території залишаються за Константинополем, але в поточних справах мають зв’язок з Афінами. Архиєпископ Христодул хотів змінити цей порядок і повністю підпорядкувати Північні території Елладській Церкві.
Тому в документах зустрічі пентархії й кажуть, що повинні Церкви керуватися Томосами. Ви хоча і греки, брати наші, а території наші північні – не чіпайте!
Чому це так важливо для Константинопольського патріарха? Якщо ці території відійдуть до Елладської Церкви, – а це друге за значенням у Греції місто Фесалоніки та землі навколо нього, а також острови, – то що залишається у Константинопольського патріарха? Залишається декілька тисяч віруючих на всю Церкву в Туреччині та далека діаспора! А на історичних землях у нього не буде нічого. Бо в Туреччині пусті храми і майже нема віруючих. На свята віруючі з Північної Греції автобусами їдуть на службу до Константинопольського патріарха. А місцеві греки або були виселені у 20-х роках, або повтікали пізніше, після погромів, які влаштували проти греків турки.
І ось тому ці так звані Північні території складають основу канонічної території Константинопольського патріархату. Бо це історичні землі Візантії, а головне – заселені православними християнами. Тому Константинополь так за них і тримається, і Афінам ніколи не віддасть.
Крім цього також є і фінансовий мотив. В Греції Церква не відокремлена від держави, і держава фінансує Церкву. На цій підставі Константинополь отримує дотацію від грецького уряду. А якщо Північні території будуть у складі Елладської Церкви, то тоді Константинополь грошей не отримає!
– Тобто, і серед греків теж є протиріччя?
– А як же Ви думаєте? Безперечно є.
– Як і серед нас, слов’ян?
– Так! Але є і відмінність, тому що зазвичай коли йдеться про спільні інтереси, то греки відкладають ворожнечу і діють разом. А от Москва все готова руйнувати, розділяти – аби тільки їй було добре.
Тому, щоби захистити свої інтереси, Константинополь і провів таку думку, нагадування, що слід триматися Томосів. А Єрусалим підтримав, бо зараз у Святій Землі Москва і Румунія розгорнули будівництво, і це викликає обурення Єрусалимського патріарха.
– Тобто в першу чергу це було проти Афін, а Москву зачепили вже побічно?
– Не зовсім так. Тут потрібно все бачити разом. Бо для Константинополя важливо і утримати за собою Північні території, і обмежувати вплив Москви. А одним із засобів обмеження є так зване «українське питання». Бо в Україні знаходиться практично половина від всієї Російської Церкви, і втратити це для Москви – дуже боляче.
Вселенський патріарх до цього часу не визнає Україну канонічною територією Московського патріархату і сам на неї претендує. Не дарма ж у нас після тієї заяви, про яку ми говоримо, всюди написали, що пентархія не визнає Україну канонічною територією Московського патріархату. Бо по суті це так і є, хоча греки, щоби не загострювати завчасно відносини з Москвою, прямо цього не написали.
– Але ж Константинополь нічого не робить для того, щоби підпорядкувати собі Україну!
– Як не робить? Робить – але не має успіху! В 2008 році, коли Віктор Андрійович Ющенко хотів, щоби нас визнали, то греки тоді пропонували нам ввійти в склад Константинопольського патріархату…
– І ми б стали канонічними?..
– От бачите, і Ви кажете – «канонічними». Ми ж вже раніше говорили, що немає такого поняття – «канонічна церква», чи «неканонічна». Є Православна або інославна, є визнана, як автокефальна, і не визнана. Але багатьом заморочили голову «канонічною»…
Ситуація складалася так. Зі мною вели переговори і пропонували нам ввійти до складу Константинопольського патріархату. Віктор Андрійович погоджувався, казав: «Ми ж будемо канонічними! І мало того що канонічними – ми будемо першими! Бо Константинопольський патріарх – перший, а Московський – п’ятий».
Я запитав митрополита, з яким йшли ці переговори: яка нам різниця, кому підпорядковуватися – Москві чи Константинополю? А він мені каже: «Різниця є. Москва вам ніколи не дасть автокефалію, а ми дамо». Я запитую: «Коли?» – «Ну, я не можу сказати… Ну, може, через рік, може, через 5, може, через 10». А я думаю: а може, через 100 років, чи ніколи?!
– Тобто, поки вигідно тримати митрополію Київську у себе – вони б її не відпускали?
– Саме так! І у нас були всі підстави так думати. Вони ж взяли Українську Церкву в Сполучених Штатах Америки, в Канаді – і не відпускають! А коли брали, то говорили так: «Коли буде в Києві своя Церква – ви можете туди перейти». Але позиція Константинополя щодо парафій у діаспорі, в тому числі в Америці, відома – вони всі ці парафії вважають своїми. І тому не тільки не відпустять ті, які є їхніми зараз, але і ті, які не є їхніми, хочуть підпорядкувати.
– Тому Ви і відмовилися?
– Ми не відмовлялися – відмовився Константинополь. Ми погоджувалися на те, щоби ввійти до Константинопольського патріархату – але ввійти для чого? Для того, щоби об’єднати Українську Церкву і вийти, отримавши визнання автокефалії. Бо наша мета – не здобуття «канонічності», а щоби Українська Церква була єдиною і визнаною, як автокефальна. Заради цієї мети ми і погоджувалися ввійти на короткий час, на рік чи кілька років, до Константинопольського патріархату. І щоб були гарантії того, що нас потім відпустять і визнають.
Але Константинополь відмовився давати такі гарантії. А замість цього запропонував такі умови входження, які були гіршими і за ті, що мала Київська Митрополія до XVII століття, і за ті, які має УПЦ (МП) зараз.
Дехто каже, що входження до Константинопольського патріархату не відбулося через те, що Філарет не схотів відмовитися від керівництва. Але це – неправда. Ніхто не ставив умови моєї відставки – ні на Фанарі, ні в Києві. Ніхто!
Але для мене головне не те, буду я керувати чи ні, а головне – як буде розвиватися Церква. Чи буде вона єдиною, чи буде вона визнаною? Тому ми погоджувалися на входження – якщо умови входження будуть сприятливими для об’єднання і визнання автокефалії. Але нам в таких умовах відмовили. Тому входження і не відбулося.
І я думаю, що тоді ми вчинили вірно. Якби ми ввійшли та тих умовах, – що б у нас зараз було, в Україні? Було би ще гірше розділення і всі ворогували би між собою. Був би Константинопольський патріархат, Московський, і Київський патріархат був би – з числа тих, хто не погодився би підпорядковуватися Константинополю.
– І такі були б?
– Були б! Я знаю з розмов і серед священиків, і серед мирян, що багато хто в нашій Церкві у 2008 р. був проти приєднання, бо вони не бачать різниці між підпорядкуванням Москві і Константинополю, а хочуть, щоб була автокефальна Церква. І сталося би, як в Америці – коли єпископи в 1995 р. увійшли в підпорядкування Вселенському патріарху, то частина парафій пішла за ними, а частина залишилася в Київському Патріархаті. Так би сталося і у нас. І вийшло би не об’єднання, а ще гірше роз’єднання. Бо подивіться: в Естонії Церква розділилася – частина пішла до Константинополя, а частина лишилася з Москвою, в Англії єпархія російська розділилася так само, про Америку я вже говорив. Так би було і в Україні…
– Тобто, Ви прорахували ці ризики і зрозуміли, що це не той шлях…
– Ні, не той шлях! Тим більше, що в історії таких прикладів не було. Для того, щоб отримати визнання своєї автокефалії, ні Елладська, ні Болгарська, ні Румунська Церкви до Константинополя не приєднувалися, а просто були визнані автокефальними – і все. І якщо хто скаже, що Київський Патріархат так визнати не можна, бо його Предстоятель анафематствуваний Москвою, то і на це є відповідь: а як же визнали Болгарську Церкву, в якій всі єпископи були під анафемою Константинополя?
Американська Митрополія теж не приєднувалася до Москви для того, щоб від неї в 1970 році отримати визнання автокефалії. Приєднали лише Польську Церкву – але так було тому, що Польща після війни була під владою Кремля. А Україна – незалежна держава. І тому немає ніяких підстав вимагати, щоби ми спочатку до когось приєдналися, до Москви чи Константинополя, а потім нас визнають автокефальними!
А ті в Москві чи Константинополі, хто досі пропонує нам шлях приєднання, думають лише про себе і свою користь, а не думають про загальну користь всієї Православної Церкви, не думають про користь для України.
– Митрополит Володимир якось казав, що українське питання має вирішити собор всіх Православних Помісних Церков. На чому ґрунтується така думка?
– Так можна говорити… Але реалізувати цю ідею в сучасних умовах неможливо. Чому? Ось ми про пентархію говорили, а там ще одне важливе питання вирішувалося – про скликання Всеправославного собору. І яким чином на цьому соборі повинні вирішуватися питання – консенсусом чи більшістю. Москва стоїть за консенсус, а Константинополь – за більшість.
– А як було на древніх соборах?
– На тих соборах вирішувала не більшість, не консенсус, а істина! На боці істини може бути і меншість, але вона залишається істиною! Тому собори не вирішували питання, за яку думку виступає більшість, вирішували – істина це, чи не істина? Якщо це істина, навіть якщо за неї і меншість, – все одно вона утверджувалася Церквою.
Про це свідчить історія. Наприклад, якщо взяти єресь аріанства. Цю єресь підтримував і імператор, і велика кількість єпископів – а перемогла меншість!
Москва стоїть за консенсус – чому? Тому що консенсус – це право «вето». Вони не говорять про «вето», що, мовляв, та чи інша Церква його має. Якби вони сказали про «вето» – то всі би їх висміяли, що вони в церковних питаннях застосовують «вето». Це неприпустимо! Але консенсус по суті означає те саме: якщо одна Церква не згідна, то рішення не приймається.
– Але ж це – глухий кут!
– Саме так. Тому і собор Всеправославний сорок років збирають, а зібрати не можуть. А чому Москва наполягає на консенсусі? Бо вона завдяки цьому собі забезпечує не просто права, а завжди забезпечує перемогу власних інтересів. Якщо щось не відповідає інтересам Москви, то вона не погоджується, і рішення не приймається. Константинополь це розуміє, і тому виступає за прийняття рішень більшістю. Москва на це не погоджується. І зараз розгорнулася боротьба навколо цього: чи консенсусом приймати рішення на Всеправославному соборі, чи більшістю.
– До речі, в українській ситуації теж є щось подібне. Нам кажуть, що для того, щоби отримати від Москви автокефалію, потрібно, щоб її підтримала більшість православних в Україні. А як її порахувати? Чи соцопитуваннями, чи опитуваннями парафіян? І чи будуть враховувати думку тих, хто не в Московському патріархаті?
– Це теж є приклад, як Москва забезпечує свої інтереси. Вони кажуть, що значна частина українського православ’я не погоджується на автокефалію. А якщо всі погодяться – то ми згідні. Якщо погодяться всі! А де ви найдете спільноту, громаду, щоб погодились всі без виключення? Такого немає!
– А як вони порахували, що більшість – проти автокефалії?
– А вони і не кажуть про більшість, бо за соціологічними опитуваннями якраз більшість – за автокефалію, за єдину Помісну Церкву. Тому вони кажуть, що «є проти», противники автокефалії. А якщо не буде противників автокефалії…
 – Взагалі?
– Взагалі! – тоді ми згідні на вашу автокефалію. Якщо йти за цим принципом, то виникає питання: а тебе, патріарха Московського, обрали як? Всі були згідні? Не всі, а більшість. І велика частина була проти! Але ти вважаєш себе законним патріархом і керуєш також і тими, хто був незгідний з твоїм обранням? Чому ж ти тут, в питанні автокефалії, виставляєш інший принцип?
Або візьміть проголошення української держави. Був референдум – 92% проголосувало за незалежність. Але ж 8% були проти! І хоча вони були проти, Україна стала державою, ще й пишається, що 92% проголосувало за незалежність!
– Ще кажуть, що якщо Українська Церква отримає «канонічну» автокефалію, то частина єпархій піде в підпорядкування Московського патріарха. Чи може патріарх Московський за власним бажанням забрати собі якісь єпархії від іншої Церкви?
– За власним бажанням – не може. Коли автокефалія Української Церкви буде визнана іншими Церквами, то Московський патріарх не матиме права в Україні ні на які єпархії – і не тільки єпархії, але і жодної парафії взяти до себе не може! Бо такі канонічні правила.
На період становлення єдиної Церкви ми могли би погодитися, що ті парафії, які хочуть бути в складі Московського патріархату, нехай там залишаються. Але залишаються не тому, що так хоче Московський патріарх, а тому, що на це згідна Українська Церква. Таких парафій буде дуже мало і вони не будуть заважати існуванню Української Церкви. Ось давайте подивимося: на заході, на Галичині – залишиться там хтось з Москвою? Ніхто! В центральній Україні залишиться? Ніхто! Візьмемо схід. І на сході, коли буде єдина і визнана автокефальна Українська Церква – там тільки запеклі шовіністи російські залишаться, яких небагато!
– Тих, кого називають «царєбожники» і «кодоборці»?..
– Так. А інші всі будуть в Українській Церкві. Будуть розмовляти російською мовою, служити слов’янською мовою, але належатимуть до Української Церкви.
І ще один важливий фактор. Зараз держава сприяє Московському Патріархату, бо вважає цю Церкву українською. А коли чітко визначиться, що це Російська Церква, і при тому вона матиме меншість – то і сприяння такого, як зараз, не буде. І це теж буде впливати. Бо ми звикли будувати Церкву і жити без сприяння держави, а в Московському патріархаті до такого не звикли.
Тому на перехідний період ми можемо погодитися на існування в Україні парафій Московського патріархату. Але з часом і вони до Української Церкви повернуться.
Якщо ж брати канони, то в Україні повинна бути єдина Православна Церква. Тому ми і виступаємо з гаслом: «Україні – єдину Помісну Православну Церкву!»
 – Зрозуміло. Ваша Святосте, ми тут вже згадали схід. Скажіть, а чи були Ви знайомі зі схиархимандритом Зосимою (Сокуром), якого багато хто там, на сході шанує?
– Так, був знайомий.
– Що то була за людина?
– Авантюрист. І російський шовініст. Це ж він збурював Донбас проти Української Церкви!
Як мені розповідали, – я не можу сказати, бо не свідок цього, але мені розповідали, – що він видавав себе за прозорливого старця, святого, не будучи ним.
Як він це робив? У нього була прислуга, і коли приходили за порадами парафіяни, хворі зі своїми бідами, він висилав своїх отих прислужниць поговорити, довідатися: звідкіля ти, хто ти, ім’я твоє, які там у тебе скорботи, що ти хочеш від старця отримати? Людина розкаже, а ця прислужниця йде, розповідає цьому Зосимі: ось там така жінка, ім’я її таке-то, у неї такі-то біди…
І коли людина до нього заходить, він каже: «А, Марія!» І ця Марія думає: «А звідкіля він мене знає? Я ж перший раз з ним спілкуюся! А він мене по імені називає – значить, прозорливий!» І починає їй розповідати те, що вона розповіла прислужниці. Таким чином вводив людей в оману, видавав себе за старця… Я вважаю, що людина, яка вірує в Бога, священик, чернець, так робити не може.
– Але ж на Донбасі його багато хто дуже поважає.
– Так, його поважають! Створили йому таку славу… І президента ввели в оману. Його поклонники вважають, що це свята людина. Скажіть, якщо він свята людина… Він схиму прийняв, а схимники – це затворники, які не повинні виходити вже в суспільство. А він в цих схимницьких одежах – на демонстрацію їздив! Ну, хіба це схимник?
– Це цікаво… Бо якщо на сайтах прихильників почитати його біографію, то складається враження, що він – святий. А хто був свідком якихось інших подій – то такі люди зараз мовчать, нічого не розповідають.
– Не розповідають тому, що президент та інші впливові на Донбасі люди його дуже шанують. Це ж вони і монастир йому побудували, і славу його підтримують.
Але згадайте – був же такий Григорій Распутін, якого цар з царицею вважали святим і до себе дуже наблизили. Він навіть хворому сину царя міг кровотечу зупиняти, яка через хворобу сама не зупинялася. І досі є ті, хто його називає святим, ікони пише… Але історія виявила, хто він був насправді. Так само в Росії зараз дехто Івана Грозного називає святим – а це ж був тиран, багатьох людей замордував, в тому числі тих, хто справді є святими: митрополита Филипа Московського, Корнилія Псково-Печерського!
– У зв’язку з цим скажіть свою думку щодо ще однієї особистості. У нас в святцях є Андрій Боголюбський, якого канонізувала Російська Церква…
– Так, Україна Боголюбського не сприймає за те, що він розорив Київ, ікону Вишгородську вивіз… Але на півночі його шанують, і там проголосили святим, бо він для них зробив багато доброго…
– То Українська Церква не має приймати цю канонізацію? Як ставитися до неї?
– Православна Церква повинна приймати все святе за святе. Що це означає? Це означає, що якщо Господь прийняв його в Царство Небесне – то він святий. І Андрій Боголюбський, і якась невідома людина – вона теж свята, якщо вона в Царстві Небесному, бо там не святих нема. Всі, хто ввійдуть в Царство Небесне – всі святі.
Але Церква канонізує як святих тих, житіє яких є повчальним. Ось якщо воно повчальне, якщо це подвижник, який надихає на подвиги інших, живих – то тоді Церква канонізує. Звідкіля ми знаємо, що це свята людина? Знаємо через чудеса, які Господь звершує за молитвами тієї чи іншої людини до померлого. Канонізує Церква і тих, які чудес ніяких не звершували, але які проповідали і поширили віру Христову, – як, наприклад, княгиня Ольга, князь Володимир, Костянтин Великий, інші князі, місіонери, проповідники. Цих теж Церква шанує як святих, за те, що вони розповсюджували віру.
Канонізує святителів, які боролися, захищали істинну віру проти єретиків, як святитель Григорій Богослов, Григорій Нісський, Йоан Золотоустий і так далі. Мучеників канонізує, які померли за віру в Ісуса Христа.
Але це не означає, що інші, кого Церква не канонізувала, не є святі.
Так ось і Боголюбський: якщо через нього якісь звершувалися чудеса на півночі, де він був, то це Господь через нього звершував! Незважаючи на його гріхи. Тому що гріхи його Господь простив.
Розбійник, розіп’ятий зі Спасителем, покаявся ж у гріхах – і ввійшов у рай, тобто став святим. Розіп’ятий він був за що? За злі вчинки. А в рай ввійшов перший, бо покаявся.
Тому ми не повинні брати на себе суд і казати, що він не святий, якщо його Російська Церква канонізувала. І ми не будемо з календаря згадку про нього викидати. Але для нас, для українців, Андрій Боголюбський не є приклад святості, бо його тут пам’ятають, як розорителя, як того, що забрав з Вишгорода ікону Божої Матері чудотворну. А який він є, святий чи ні – Господь знає! Тому хто хоче шанувати, як святого, – нехай шанує, а хто не хоче – не зобов’язаний.
Наведу приклад. Ми у грудні прославили ігумена Меркурія з Чернігівської єпархії. Нікому із нас він не був відомий. Але там, де він служив в радянські часи, його народ шанує, село це і всі околиці до нього звертаються і молиться, приходять на його могилу десятками років. Нам він не був відомий, але ці люди до нього звертаються з молитвами, і отримують по своїх молитвах допомогу. Тому, за цими свідченнями, ми його і приєднали до лику місцево шанованих святих.
 Святійший, ще таке питання. Ви в інтерв’ю казали, що можете залишити свою посаду на умовах об’єднання Української Церкви. Але ж паства Київського патріархату не бачить іншої кандидатури своїм Предстоятелем. Скажіть, що тут залежить від волі однієї особи, і що – від громади?
– Я говорив раніше, і зараз можу повторити: якщо Українська Церква так вирішить, що мені треба залишити посаду Предстоятеля – я можу залишити. Але коли вирішить? При такій умові: коли в Україні буде єдина Православна Церква і вона буде визнана іншими Помісними Церквами. І якщо собор цієї єдиної і визнаної Помісної Української Церкви вирішить, що мені треба піти на спокій – я піду.
– І хто буде Предстоятелем, для Вас не матиме значення?
– Для мене це не матиме значення. Бо коли розділена Українська Церква об’єднається і її визнають інші Помісні Церкви – моя роль буде виконана. І я зможу сказати, що досяг того, чого хотів: єдиної і визнаної Помісної Церкви. А якщо цій Церкві я заважаю, не хоче вона мене мати Предстоятелем – то я спокійно відійду.
– А як же Київський патріархат об’єднається, якщо, наприклад, він буде знати, що Предстоятелем об’єднаної Церкви стане Донецький митрополит Іларіон? Це ж неможливо!
– Чому не можливо – тому, що Іларіон зараз виступає за єдність з Москвою? Але мене ж обрав Київський Патріархат своїм Предстоятелем, хоча колись казали, що Філарет – головний ворог автокефалії, «рука Москви». Змінюються зовнішні обставини, змінюються церковні ієрархи. Митрополит Володимир у 1992 р. прибув сюди для втілення московської волі – а зараз і його самого, і його оточення Москва підозрює в прихильності до автокефалії.
Господь і Церква знайдуть достойного. А достойний – це не обов’язково такий, як я. Тоді, коли Церква Українська буде єдина і визнана, – це може бути людина і тиха, і не бойова. Бо вже боротися за єдність і автокефалію не буде потреби! А коли вже немає з ким воювати – тоді й генерал не потрібний! (посміхається).
– Цікава думка! Може так воно і є. А скажіть, будь ласка, про УАПЦ. Ви були ініціатором нових переговорів з УАПЦ про об’єднання. Але знову все закінчилося нічим…
– Чому нічим? Так, ми не об’єдналися, бо митрополит Мефодій, митрополит Андрій і деякі інші в УАПЦ не хочуть об’єднання. Але це не означає, що єдності не хоче вся Автокефальна Церква. З тими, хто хоче об’єднання, ми і будемо продовжувати діалог. Ми знаємо, що у Львівській області є багато тих, хто виступає за об’єднання, в Івано-Франківській області є – а там же дві третини всіх парафій УАПЦ…
І, до речі, не я був ініціатором нових переговорів. Бо ми вже мали досвід у 2000-2001 роках і у 2005 році. Але коли мені запропонували зустрітися з Митрополитом Мефодієм, і коли він на тій зустрічі говорив, що згідний на об’єднання, то я подумав, що може щось за ці роки змінилося. На жаль, нічого не змінилося…
– Виходить, що в самій УАПЦ є суперечки щодо об’єднання?
– Там великі суперечки, і не тільки щодо об’єднання, а взагалі. Архиєреї розсварені між собою. Навіть коли засідали комісії для переговорів, то архиєреї УАПЦ сперечалися між собою. Можна уявити, як вони спілкуються, коли сторонні не бачать.
Але у питанні єдності українського православ’я позиція Мефодія чи Андрія, чи ще когось з УАПЦ, не є якоюсь проблемою. Проблема – це Московський патріархат, УПЦ (МП). Якщо ми з ними, навіть з частиною, об’єднаємося в Помісну Церкву, то це буде велика перемога, бо це буде справжнє подолання розділення…
– Ваша Святосте! У мене останні два запитання. Скажіть – Російська Церква у 2000 році видала свою «Соціальну концепцію». А Київський патріархат планує щось видати на зразок такого документу…
– У нас є такі документи. Почитайте матеріали Помісних соборів, Архиєрейських соборів – серед них є такі документи.
Але, якщо чесно сказати – я не прихильник того, щоби йти шляхом таким, яким йде РПЦ з подачі Патріарха Кирила, приймаючи різні концепції, документи, інструкції…
Цей шлях Кирил запозичив від Католицької Церкви, і бере її в цьому питанні за зразок. Бо в Католицькій Церкві на всі випадки життя є якісь документи – чи соборні, чи папські. Порівняйте канони у католиків і у православних. У Римській Церкві канони – це кодекс, юридичний документ, де до дрібниць все сучасне управління Церквою описане за параграфами і пунктами. А православні канони – збірка, яка не змінювалася вже тисячу років. І головне в цих канонах не стільки буква, скільки дух.
Тому я вважаю, що Церква повинна давати відповіді на питання, які ставить сучасність. Але це не повинно перетворюватися на те, що засуджує Господь в Євангелії, показуючи, як тлумачення книжниками заповідей Божих викривляє самі заповіді. Міра повинна бути, і мудрість…
– І останнє питання: які Ви бачите основні фінансові напрямки розвитку Київського патріархату? Це освіта, храмобудування, сиротинці, допомога хворим?..
– За витратами зараз у нас на першому місці – будування храмів, на другому – освіта, на третьому – видавництво україномовної літератури, Святих Отців, просвітництво. Якраз зараз ми готуємо підручники для 11 класів недільної школи, будемо їх розповсюджувати. Також, паралельно – допомога хворим, сиротам, хоспіси. Так, у нас є хоспіс – у Донецькій області, в Тельманівському районі, там будинок для інвалідів і престарілих, і там буває до 100 чоловік. Тобто, перше – розбудова Церкви через будівництво храмів, освіту, видавництво, і тоді вже соціальне служіння.
Є така притча про рибалку, до якого прийшов бідний і попросив рибу. Той на перший раз дав йому рибу, і вдруге. А на треті раз навчив його самого ловити рибу. Так ось, завдання Церкви полягає не в тому, щоби нагодувати всіх голодних чи одягнути всіх убогих, а в тому, щоби людина мала віру в Бога, знала заповіді та жила за ними, з грішника ставала святою. І якщо людина буде йти цим шляхом – то вона буде допомагати іншим, пам’ятаючи заповідь любити ближнього, як самого себе.
– Я Вам дуже дякую, Святійший Владико, за цікаву бесіду. Мені було важко відібрати питання, тому що їх було багато. Вам я бажаю многих літ, щоб багато з того, на що Ви сподіваєтеся – справдилося. Щоб разом з Вами ми відзначили і перемогу…
– Так ми вже перемогли! Тому що наша Церква настільки зросла і зміцніла, що зруйнувати, знищити її супротивники вже не зможуть. Я прочитав одну статтю, яку написав якийсь політолог-аналітик, де він каже, що Київський патріархат не знищать, хто б не був президентом. І ще такі слова: навіть якщо і війна буде – то навіть і війна не знищить. І це насправді так і є.
Те, про що ми 20 років тому могли мріяти, зараз стало реальністю. І не ми схиляємося до думок наших супротивників, а навпаки – серед тих, хто був нашими супротивниками, багато стають схильними до наших думок і виступають, як і ми, за єдину Помісну Українську Православну Церкву. Це і є перемога.
Бесідувала Тетяна Деркач

1 коментар: