вівторок, 10 січня 2012 р.

Про «католицьке Різдво», «Новий рік імені Петра І» та інші нісенітниці


Автор: Сергій Грабовський
Telekritika.ua
Доцільно нагадати певній частині мас-медійного корпусу елементарні речі, які, втім, щороку виставляють українську журналістику в кумедному світлі

І знову впритул наблизився до нас новорічно-різдвяний (точніше, різдвяно-новорічно-різдвяний) цикл свят. І знову телеекрани, радіоприймачі та газетні шпальти ретранслюватимуть щонайменше три нісенітниці, пов’язані з цими святами. Звісно, технічні засоби медіакомунікації не винні, тягар відповідальності лежить на безвідповідальних журналістах, але... Лають за огріхи зазвичай телебачення чи пресу як такі. Тож щоби класичний вислів «коні не винні» мав під собою підстави, доцільно нагадати певній частині мас-медійного корпусу елементарні речі, які, втім, щороку виставляють українську журналістику в кумедному світлі. І не тільки її, бо колишні журналісти, ставши спічрайтерами в державних мужів, перетворюють своїх патронів на персонажів нескінченних вітчизняних політичних фарсів.

Отже, увага!

Нісенітниця перша. 24 і 25 грудня щороку – в більшому чи меншому масштабі – на всю країну звучить словосполучення «католицьке Різдво». Мовляв, зараз народження Спасителя відзначають католики (інколи додають: «і протестанти» – добре, хоч згадують, що є на світі й такі християни), а 7 грудня Різдво відзначають православні.


Насправді ніякого «католицького Різдва» не існує й існувати не може. Річ у тім, що «цивільний» світ послуговується григоріанським календарем, так само, як і переважна більшість Церков (їхній перехід на нього розпочався ще 1582 року), натомість менша частина християн дотримується юліанського календаря, який уповні не узгоджується з астрономічним часом. До речі, до 221 року нашої ери день народження Христа пов’язували з 25 березня – як із днем початку весни. А у 221 році Секстус Юліус Афріканус назвав саме 25 грудня Днем народження Ісуса Христа, оскільки було вирахувано, що між днем Благовіщення і Різдвом якраз цього дня минає 9 місяців. Тоді ще єдина Церква прийняла його аргументацію, отож маємо 1790 років цій традиції.

Та головне, що заявами про «католицьке Різдво» браві журналісти несамохіть відлучають від Церкви приблизно п’яту частину від загальної чисельності православних християн і більшість православних патріархів, включно із Вселенським, які відзначають Різдво Христове саме 25 грудня. Йдеться про Антиохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську, Елладську і низку інших православних Церков, про православних Греції, Румунії, Болгарії, Польщі, Сирії, Лівану, Єгипту й інших країн. Ба більше: і частина вірних Російської Церкви дотримується цієї норми. Бо ж, скажімо, Латвійська православна Церква Московського патріархату ще з 1920-х років за благословенням патріарха Тихона чинить різдвяні богослужіння щороку 24 і 25 грудня. І не лише вона.

Отож – обережніше із кліше, якими б звичними вони не були!

Нісенітниця друга. «Новий рік у нас почали святкувати з 1700 року, коли за указом Петра І був впроваджений юліанський календар; до цього літочислення велося не від Різдва Христового, а від створення світу, Новий рік відповідно відзначався 1 вересня». Чули, читали? Так от, це твердження не має жодного стосунку до нас, себто до українських земель і тих, хто жив і живе на них. Новий рік українці відзначають 1 січня з давніх-давен.

Отож: з прийняттям християнства на Русі було запроваджено юліанський календар, проте святкування Нового року було встановлено 1 березня. Пізніше за ухвалою Вселенського патріархату Новий рік було перенесено на 1 вересня; літочислення ж велося з моменту «створення світу». Росія (власне, ще Московія) справді перейшла на літочислення від Різдва Христового з 1 січня від 1700 року, а от в Україні такий перехід стався значно раніше – у XIV столітті, коли українські землі входили до складу Великого князівства Литовського, а частково – Речі Посполитої. Відтак 1362 року початок Нового року було встановлено 1 січня і літочислення почало вестися від Різдва Христова. Це наочно засвідчують, скажімо, Літопис Самовидця та інші козацькі літописи і документи тих часів. Що цікаво: деякі автори, котрі жили на Лівобережжі у другій половині XVII століття, наводять у дужках дату «від створення світу» – очевидно, щоб було зрозуміло московітам, адже Гетьманщина на автономних засадах тоді увійшла до складу Московського царства – але, як бачимо, зі своїми звичаями і своїм календарем. Таким, як і у всій «культурній Європі» (а саме цей аргумент був для Петра Першого вирішальним для переходу Московії на новий відлік часу…).

Новий рік за юліанським календарем припадає на два церковні свята. 31 грудня встановлено свято на честь христолюбивої благочестивої знатної римлянки Меланії, яка жила у IV-V століттях. 1 січня – це свято на честь Василія Великого (329–379 роки), архієпископа Кесарії Кападокійської, що в Малій Азії. Сьогодні за григоріанським календарем Маланка (так здавна зве народ це свято) припадає на 13 січня, а Василь – на 14 січня. Етнографи середини ХІХ – початку ХХ століття зафіксували традиції, які виробилися за ці часи серед, так би мовити, простолюду (про звичаї панства, шляхти – розмова окрема). Найважливіші моменти традиційного новорічного свята, виходячи з цих записів, – це ритуальний стіл, щедрування й засівання (обходи домівок із поздоровленнями, побажаннями), ворожіння, ряження, веселощі й забави. А ще у новорічну ніч, за переказами, «відкривається небо»...

Ось одна з примовок, якою супроводжували символічне засівання:

Ходе Ілля на Василя, 
Несе пугу житяную 
Куди махне – жито росте, 
Вроди Боже жито, пшеницю 
І всяку пашницю. 
У полі ядро, 
У домі добро. 
У полі колосок, 
А в домі – пиріжок. 
Здрастуйте, з Новим годом, 
з Василем! 

І, до речі, українці не знали міфологічного персонажа, який би символізував Новий рік, подібного до П’єр Ноеля чи Санта Клауса. В українських казках і демонології зустрічається такий фольклорний персонаж, як Мороз, Морозко, Морозенко, – старий лисий дід із великими червоними губами, крижаними бурульками під носом – проте він аж ніяк не пов’язувався з Новим роком. Аж до ХХ століття, власне, до часів, коли у середині 1930-х більшовики запровадили атеїстичний варіант свята з Дідом Морозом та Снігуронькою.

І, нарешті, нісенітниця третя. Так, мабуть, ви вже здогадалися – «православне Різдво», тобто 7 січня. Як на мене, це просто дикість для мас-медіа країни, понад 5 мільйонів громадян якої є парафіянами Української греко-католицької Церкви і відзначають це свято в один день із вірними українських православних Церков. Так само відзначають його й греко-католики Мукачівської єпархії, яка не входить до складу УГКЦ, а підлягає Ватикану безпосередньо. А ще ж є й деякі протестантські громади, що також дотримуються юліанського календаря. І не тільки в Україні чи в Росії, а й навіть у Швейцарії (чув, що є ще в Африці та в Океанії, але щодо цього точність не гарантую). Отож не треба з телеекранів, як це дехто робив торік (і не лише з числа журналістів) псувати настрій тим, хто на Святвечір уже зібрався за столом із дванадцятьма стравами...

А на додачу не варто забувати про вірян Вірменської апостольської Церкви, які відзначають Різдво 6 січня. У цій Церкві Різдво святкується в один день із Хрещенням Господнім під загальною назвою Богоявлення. В Україні нині проживає близько ста тисяч етнічних вірмен, і навіть якщо не всі вони є вірними цієї Церкви, то йдеться про велику християнську громаду. А чи чули ви хоч раз у ЗМІ згадку про специфіку Різдва Христового у цій Церкві?

Одним словом, дуже хочеться, щоби нарешті пішли геть нісенітниці, притаманні діяльності певної частини журналістського корпусу. І не тільки пов’язані з новорічно-різдвяними святами. І щоб у новому році ця діяльність стала більш професійною і більш відповідальною. Я розумію, що це все, мабуть, химерно-утопічні мрії, але коли ж не помріяти, як зараз...

Немає коментарів:

Дописати коментар