середа, 11 січня 2012 р.

Чи повинні Україна та українці вибачатись?



Вахтанг Кіпіані
Журналіст, історик, головний редактор сайту "Історична Правда"

"Вибачаємо і просимо вибачення" - такими словами через двадцять років після війни польські єпископи звернулись до німецьких владик. Саме ці прості слова поставили крапку у війні народів-сусідів.
Звісно, є й ті, хто досі живе з образою в серці, але еліти двох націй-держав порозумілись і живуть в єдиній Європі. Хоча, здавалось би, чого представникам народу-жертви уклінно звертатись до нації, представники якої брали найактивнішу участь у двох світових війнах ХХ століття?...
І тим не менше, поляки їм вибачили й зразу перепросили – скажімо, за депортацію мирного населення зі Східної Прусії, Гданська та Бреслау.
Це не прощення, яке дорівнює слову забуття. Ні, всі все пам’ятають. Більше того – зобов’язані пам’ятати не тільки те, коли тобі було боляче, але й коли ти сам наносив комусь рани.

Само собою діячі Римо-католицької церкви з народної Польщі не мусили б відчувати жодної вини за злочини комуністів Гомулки і Берута. Але вони були поляками і відчували внутрішню потребу розписатись у солідарності не з єдинокровними катами, а з "чужими" - зрадженими й вигнанцями.
До слова, ті німці, перед якими схилили голови священики, не були святими – десятьма роками раніше голосували за Гітлера, радісно крокували нацистськими колонами, їхні діти служили у вермахті, гестапо і СС. Але це все не завадило мудрим ксьондзам сказати – вибачте.
Оця щирість і стала фундаментом нової Європи, іншої, не тієї, про яку так мріяли біснуваті фюрерий проголошені нині "ефективними менеджерами" вожді.
Здатність не дати дияволу жодного шансу: відповідати добром на зло, відчувати чужий біль як свій, нести тягар бід іншого й означає бути людиною. Зрештою, саме це і створило європейців, а не об’єднання вугілля і сталі. Бо якби поляки не примирились з німцями, а ті з французами, Старий світ був би і дотепер розділений кілометрами колючого дроту.
Активна дискусія в соцмережах і телеефірах засвідчує, що й українці готові, принаймні, поговорити на тему покаяння. Одним із останніх приводів стали сумної пам’яті роковин Бабиного Яру. В ці дні з новою інтенсивністю зазвучала теза про те, що українці (в частині випадків – Україна як держава) мають вибачитись перед єврейським народом за співучасть у винищенні євреїв під час Голокосту та колабораціонізм частини місцевого населення в роки нацистської окупації.
Частина випуску шоу Савіка Шустера була присвячена цьому і аудиторія програми навіть голосувала за це. Всю програму не дивився, але на початку більшість глядачів-"респондентів" підтримали ідею.
Відтак лідер партії "Братство" Дмитро Корчинський висловився – мовляв, він як і всі інші українці готовий покаятись, але перед тим хоче почути аналогічного вибачення з боку євреїв – за НКВД, за Голодомор тощо.
Само собою, тема потонула в юдофобських і українофобських коментарях. Не встряваючи в дискусію з платними тролями та ксенофобами всіх кольорів, сформулюємо кілька питань.
По-перше, за що вибачатись? За трагедію Голокосту, за два мільйони розстріляних, задушених, забитих?
Питання – а чи був "український" вимір Голокосту? Держави українці тоді не мали. Не мали регулярного війська, правоохоронної системи, суду тощо. Все, що було – скажімо, допоміжна поліція – це органи окупаційної влади, в яких служили всі, хто хотів і кому "пощастило" – українці, поляки, росіяни, кримські татари.
Відповідати всією нацією за трагедію і злочин колабораціонізму – абсурд. Це були персональні, часто гірко вимушені кроки. Якщо українець вчинив злочин у французькому Іноземному легіоні чи американському війську у В’єтнамі – ніхто ж не висуває претензій.
Не будемо забувати, хто розв’язав світову війну – про це ніколи не зайве нагадати. Вина за катастрофу– на нацизмі та комунізмі, на Великонімеччині та СРСР. І переводити стрілки на жертв війни – несправедливо.
Обов’язково треба написати нову, нерадянську й непропагандистську історію Другої світової (чи може все-таки Великої Вітчизняної, про що мріють совєтофіли на кшталт осоружного міністра освіти?).
Розсекречено й видано корпуси документів з усіх дражливих для національної історії миттєвостей. Але ще не видано й не обговорено наукову історію ОУН та біографію Степана Бандери.
Чи Ви бачили десь академічну працю про червневі події літа 41-го, коли у в’язницях від Луцька і Львова до Умані і Києва було знищено десятки тисяч людей? Щойно вийшла робота, яка доводить відсутність українського сліду в розстрілах польської професури, які теж десятиліттями "вішали" на українців.
Отже, треба краще знати правду про те, що було. Це не риторика. Це те, без чого не може бути ніякого осмислення – що ж взагалі відбувалося на українських землях напередодні та в роки війни. Та по війні теж.
По-друге, хто мав би вибачатись? Держава в особі президента, Верховної Ради, уряду? В інших країнах Західної та Східної Європи було саме так.
Президенти Польщі та Латвії Квасневський та Віке-Фрейберга, канцлер Німеччини та інші представники своїх народів робили це, схиляючи голови перед пам’яттю жертв Другої світової.
Чи в цьому сенсі прозвучить слово, приміром, глави держави Віктора Януковича? Очевидно, ні. Суспільство і світ йому не повірять.
Політичний режим, який спецпідрозділами розганяє невинні студентські протести і розпродажі футболок, за гратами якого сидять політичні в’язні, не має морального права вибачати чужі гріхи. Бо своїх має більше, ніж треба.
Не маючи авторитету немає чого й пробувати сказати слова, які очистять душу і закриють чорні сторінки минувщини.
То може порятунком стане змістовна дискусія та консолідоване голосування у парламенті? Теж, мимо. Ідеалістів, яким не все одно, що відбулось сімдесят років тому на терені України, там немає. І голосувати за формулу примирення, дивлячись на вигадливу траєкторією рук Чечетова якось принизливо.
Ідеально було б, щоб це зробила людина, довіра до якої є у більшості активних членів нації. В українському варіанті це могли б бути, приміром, ієрархи найбільших церков – патріарх Філарет, митрополит Володимир, верховний архієпископ Святослав, кардинал Любомир. А ще хто?
Боюсь, що немає в нас Гавелів, Стусів і Мандел.
По-третє, перед ким вибачатись? Перед євреями – нашими, українськими – "мертвими, живими й ненародженими", чи громадянами Ізраїлю?
Трагедія євреїв Галичини, так само як і поляків Волині, і кримських татар, греків, вірмен, кримчаків – це наш внутрішній громадянський біль.
Формою непрямого визнання відповідальності за зло, яке творилося на українській землі, могли б стати музеї, освітні та телепрограми. Цього майже немає. Немає в Києві і меморіалу Бабиного Яру – його тільки восени 2011-го заклали неподалік місця розстрілів у вересні 41-го.
Вимога націонал-радикалів вимагати від Ізраїлю, якого в 30-х роках не існувало, вибачитись за злочинців-енкаведистів – маячня. Чого тоді не вимагати від поляків і білорусів покаяння за Дзержинського, від грузинів – за Сталіна та Берію і так далі?
Та й хіба ті вбивці мали національність? Добре сказано – революції роблять Троцькі, а страждають Бронштейни. Хіба деукраїнізуючи Україну вони вводили уроки їдиш, а закриваючи церкви – відкривали синагоги?..
Злочинцями були комуністи і нацисти 1930-1940-х, а не євреї, українці, німці чи росіяни. Зрештою, кожна з цих націй втратила мільйони своїх членів – отже, про яку додаткову покуту йдеться?

Немає коментарів:

Дописати коментар