Цього — Страсного — тижня наша країна знову дихала війною. Можна було би сказати, що війна наблизилася  на крок, якби вона не була посеред нас, не просочувала нас останні кілька місяців. Великий піст приніс не умиротворення, як то буває, але відчуття руків'я меча в долоні. Кажуть, війни на мають кінця — вони тільки віддаляються, зникають за обрієм, а коли настає час, повертаються в наше життя. І нам знову доводиться обирати, до якого боку пристати, і битися, навіть коли немає ніякої надії на перемогу. Втім, надія на перемогу 

є завжди. Про це наша великодня розмова з Верховним архієпископом Української греко-католицької церкви Святославом Шевчуком. 

— Блаженніший, мабуть, ще ніколи в нас не було такого моторошного Великого 
посту і таких поганих передчуттів напередодні Великодня?

— Так, але водночас ми   маємо унікальну можливість порівняти нашу ситуацію з тим, що переживали в ці-таки пасхальні дні  учні Христа. Згадайте, коли Христос помер на хресті, учні були шоковані. Нам   зараз дуже просто уявити,  що вони переживали, втративши всяку надію. Вони ж вірили у свого Вчителя. Вони не були готові до того, що Він помре, буде похований, як звичайна людина. Разом з ним були поховані всі їхні надії. Аж нарешті вони почули, що Він воскрес! Але для того, щоби повірити в Його воскресіння, їм довелося щось подолати в собі. Змінитися. І заново відкрити для себе Вчителя, якого, як їм здавалося, вони знали, з яким вони провели останні три роки. Їм треба було повірити в Нього заново. Пам'ятаєте, як апостол Тома  казав, що, поки він не вкладе пальці в рани Христові, він не повірить? Я думаю, що сьогодні й наша Україна воскресає. Але кожен українець повинен заново пізнати цю нову Україну. Він має пережити свої власні зміни, щоби відкрити для себе нові шляхи і нове життя.

— Ці зміни відбуваються? Тобто, так, є кліше про "народ змінився після Майдану". Але наскільки ґрунтовні й масові ці зміни?

— Я скажу навіть більше — народ продовжує змінюватися. Ми стали іншими два місяці тому — і процес змін у нас ще не закінчився. А тепер ті наші зміни докочують до Сходу і Півдня нашої країни. 

— У чому ж полягають зміни? 

— Є кілька ключових речей. Головне –  ми починаємо переоцінювати, відкривати для себе цінність України як єдиної й незалежної держави. Двадцять років тому ми отримали незалежність як дар. Вона просто впала нам на голови, а ми навіть не зрозуміли, навіщо. Що нам з тим даром робити. І чи він нам взагалі потрібен. Ми тільки тепер починаємо розуміти, що в ньому — запорука нашого благополуччя, можливість збудувати європейську країну, збудувати її власноруч   такою, якою ми вважаємо за потрібне. Що в ньому запорука нашої безпеки і того, що ми  як народ  взагалі можемо існувати у Третьому тисячолітті. Події сконсолідували нас. Люди змінюються, відчуваючи солідарність — між собою і навколо ідеї. Хіба це не перегукується з пасхальним сюжетом? 

Майдан, який так усе змінив, став великою несподіванкою. Для всіх. І для європейців, і для росіян, і  насамперед  для нас самих. Ще в середині 
2013 р.  ніхто не сподівався, що люди будуть так  рішуче висловлюватися за європейське майбутнє нашої країни. Ще півроку тому навколо казали, що українці — інертний, сплячий народ, який живе за принципом "моя хата скраю". І раптом ми показали зовсім інше обличчя. Ми побачили людей, які переживають за своє краще майбутнє і самі готові його будувати. Більшість людей вийшли не під політичними прапорами чи гаслами. Люди хотіли кращого майбутнього  і бачили його не у поверненні до радянського способу життя, не в утвердженні постсовєтського стилю, а як життя,  побудоване на європейських цінностях.

— Кажуть, ми налякали Європу своєю готовністю відстоювати її вартості навіть зі зброєю в руках. 

— Щодо зброї — я не погоджуюся. Саме мирний характер протесту давав йому сили, правди і європейськості. Ми довго  трималися цього мирного протесту, як ви пам'ятаєте. І саме цим   здивували світ. Збройним протистоянням із владою нікого не здивуєш, — цього в світі і без нас багато. А наша сила була у мирному способі дій. У мирному спротиві, відстоюванні тих вартостей, про які Європа сама, може, вже й забула; на яких вона збудована, проте й сама вже почала від них відрікатися, — це всіх вразило. Ми трималися того, скільки могли. Якщо ви пам'ятаєте церковну позицію, — всі церкви відразу говорили про збереження миру за будь-яку ціну. Присутність священиків на Майдані багато  чому зарадила, вони були миротворці, вони допомагали зберегти протест у його сильному — мирному — прояві. І тільки брутальні дії влади перевели все, на превеликий жаль, у насильницьке річище. В цьому протесті ми показали себе справжніми європейцями, здатними на громадянський спротив, суспільну активність, солідарність у відстоюванні справжніх вартостей — верховенства права, поваги до людської гідності, несприйняття корупції. Це були ті вартості, дійсно  європейські вартості, які нас згуртували на Майдані. Чому політики, влада і люди на Майдані не могли порозумітися? Бо вони говорили різними мовами про різні речі. Для політиків, зокрема  влади,  цінності означали гроші, економіку. А для людей цінності були головно моральні, базові, які лежать в основі суспільного буття.

— Куди ж поділася наша солідарність після Майдану? Ми знову не можемо домовитися між собою. Якби проблема була тільки у підбурювачах з-за кордону, — але ж проблема і в нас. Причому не тільки у мешканцях Сходу, а  й Заходу.

— Проблема насамперед  не в мешканцях якихось регіонів. Усі ми — мешканці будь-якого регіону — спресовані чотирикратним стресом. По-перше, це стрес, який спричинили події Майдану. Він є і в тих людей, які безпосередньо пережили ці події, і в тих, які спостерігали за ними. Сьогодні багато людей психологічно не здатні покинути Майдан. Повертаються страхи, спогади, люди не мають спокою в душі. Вони бояться залишити Майдан, бо тоді лишаться сам на сам зі своїми травмами і страхами. Другий стрес пов'язаний із військовою агресією проти України. Ми не знаємо, що з нами буде, що станеться завтра. Цей страх не дає людям упевнено і спокійно, розсудливо подивитися на власне майбутнє, вибрати якусь лінію поведінки, визначитися з необхідними діями. Третій — передвиборна кампанія. Усі ці події — навіть пов'язані з сепаратизмом — це передвиборні технології, і саме так треба на них дивитися. Якби не передвиборний період, багато питань вирішувалися б інакше. Кандидати збирають на наших страхах і породжених ними міфах політичні дивіденди. І четвертий стрес —   економічна криза. Вона не додає нам оптимізму щодо майбутнього, породжує   інші страхи. Зрозумійте, люди тепер у дуже тяжкому психологічному стані. Зараз усі  говорять  про "розділення". А яке "розділення", коли ці страхи, ці переживання всюди однакові — і в Донецьку, і у Львові, і в Харкові, і у Франківську, і в Києві. Ми живемо одними й тими самим проблемами і одними й тими самим травмами.

— Однакові травми не виключають розділення. Навпаки. Ми радо звинувачуємо одне  одного в тому, що діється. 
І тут, вибачте, "галицький сепаратизм" нічим не кращий за "східний". Я  особисто  не бачу різниці між людиною, яка говорить про "фашистів-бандерівців",  і людиною, яка кидається у відповідь "бидлом даунбаським". 

— Це стандартні методи протиставлення двох частин України. Це давня стратегія розділення, давні міфи. Комусь хотілося представити Майдан як виключно галицьку річ. Пригадуєте месиджі, які посилила влада нашій церкві у період Майдану, — того славетного листа про неприпустимість нашої присутності на Майдані? Тоді всі питали, чому цього листа отримала тільки УГКЦ, коли на Майдані були представники майже всіх релігійних організацій України.  А саме тому, що владі дуже хотілося представити протести Майдану як явище виключно галицько-уніатське. Це ж було цілковито не так! Той, хто спілкувався з людьми на Майдані, бачив, що там зібралися люди з усієї  України. А Україна є різна. І це бачив кожен, хто там був, — люди на Майдані були різні. Так, є такий стереотип, що європейськість, євроінтеграція — це те, чого хоче західна Україна  і не хоче східна. Але це міф. Майдан був дзеркалом усієї  України. Коли я відвідував людей у наших підпільних шпиталях — у нас була ціла мережа підпільних шпиталів, у різних монастирях різних конфесій, — то більшість людей, із якими  спілкувався там, були російськомовні. Це були люди з Харківщини, Сумщини, Чернігівщини, Дніпропетровщини. Той, хто говорить про Майдан  як виключно галицьку ідею,  — компрометує Майдан, грає на руку тим, хто тепер нас намагається розділити. Коли ми хочемо говорити правду про те, що відбулося в суспільстві, ми маємо говорити правду про регіональні представництва, які Майдан виніс наверх.

— Тобто ви вважаєте, що розділятися і жити окремо — якщо вже ми не хочемо жити спільними мріями — нам не варто?

— Я не думаю, що ми хочемо жити окремо. Хтось зовні хоче нас поділити. Я так завжди думав і тепер відчуваю особливо гостро. Такі думки, навіть до ідеї громадянської війни, — заслані з-поза меж України. Навіть у світлі останніх подій, коли я спостерігаю за реакцією людей на Донбасі, то бачу, що й там ніхто з простих людей не хоче поділу України. Всі розуміють, що це наш спільний дім. Усі церкви України — і православні, і католицькі, і протестантські  — також одностайно виступили про збереження єдності та соборності України. 

— Церква може відіграти роль в об'єднанні України?

— Це не завдання церков — політична єдність країни. Наше завдання — дбати про людину, яка сьогодні переживає ті події, що відбуваються. Сьогодні є ціла низка спільнот — і громадських, і церковних, — які намагаються допомогти людям пережити стрес. Є чимала кількість людей, які не підуть до психолога зі своїми страхами, травмами та  проблемами. Але можуть відкритися священику. Тому священнослужителі, зокрема наші, проходять вишкіл, щоби працювати з таким людьми. З тою невпевненістю, з якою ми тепер живемо,   саме церква може стати у пригоді людям, бо вона дає надію. Надію не можуть дати ані уряд, ані парламент, ані всі політики, разом узяті. Країна наша зараз у такому тяжкому  стані, а довіра до політиків така низька, що люди цілком зрозуміло шукають надію на те, що Україна є  і буде. Що вона воскресне. Ця надія іде саме з церковного середовища, з церковного месиджу, який завжди пов'язаний із вірою у воскреслого Ісуса Христа. Отже, я бачу нашу основну місію, місію церкви — душпастирську. Лікувати душевні рани, які ми отримали внаслідок останніх подій. Повертати людям надію. Зокрема  надію на краще майбутнє для нашої спільної країни. Ця духовна терапія, завдяки молитві, благодаті, яку передає церква, — буде тим, що нас об'єднує, що дає нам надію. Спільну надію на спільне майбутнє.

— Чи це не те "християнство прямої дії", яке просуває папа Бергольо?

— Церква як спільнота не може бути зациклена сама на собі і перетворитися на фортецю, яка себе захищає від зовнішньому світу. Церква має йти назустріч людям, назустріч світові. Оце є християнство прямої дії, про яке каже папа Франциск. Церква має з чим до них іти — з силою воскреслого Христа. Завдання церкви в даний період  нашого суспільного життя —   йти й допомагати тій людині, яка зараз перебуває  у стані розгубленості, травми, стресу. Християнство конкретної дії заради конкретної людини. Це не якась нова ідеологія. Папа нічого нового не сказав. Він тільки підкреслив те, що є задумом Божим щодо церкви. Папа в останньому пастирському листі каже, що церква несе в собі світло радості і сама радіє, коли служить іншим. 

— Ви гадаєте, наш національний ренесанс пов'язаний із християнством?

— Я переконаний, що не існує українського національного ренесансу без християнського пробудження. Ви бачили з  подій на Майдані, яку велику роль зіграв тут релігійний фактор. Люди шукали, просили, щоби священики супроводжували їх у ту "страсну п'ятницю". І я вірю, що тепер ми будемо спостерігати справжнє воскресіння України. Ми всі по-новому повинні зрозуміти місце України не тільки на пострадянському просторі, не тільки на Сході Європи, а у світовому контексті — у контексті світової безпеки, світової економіки, міжнародних відносин, які тепер перебувають у кризі, але мусять відродитися.

— Ви оптиміст.

— Я віруюча людина. І тому бачу всі ці події у світлі християнської віри у Воскресіння. 

— Зараз точаться суперечки щодо того, які якості найперше повинен мати новий президент України:  він має бути насамперед професіоналом  чи насамперед моральною людиною? Як гадаєте ви?

— Насамперед  він має бути моральною людиною. Моральні якості завжди на першому плані, якщо ми говоримо не про окремі дії, а про особу як цілісність і про її діла як ціле. Навіть найкращий професіонал, який дуже добре знає свою вузьку нішу, але корумпована людина, на загал добра не зробить. Бо він людина, знищена всередині. Тому в президента, на мою думку,  мають бути в першу чергу моральні вартості. 

— Які ваші особисті запити до майбутнього президента?

— Сьогодні першою, найважливішою рисою президен-та має бути його відданість ідеї незалежної, єдиної, соборної України. Він має бути тим, хто об'єднає народ. Кому  повірять і на Заході, і на Сході, і на Півдні, і на Півночі. Він має виступити гарантом єдності. Пригадую, на  конференції "Богослов'я під час Майдану" наші протестанти висловили думку, що нам потрібно шукати те, що в росіян зараз називають "скрепи". Те, що нас скріплює, зв'язує воєдино. Це найважливіше завдання президента. Також це має бути людина, яка готова стояти з народом проти корупції. Питання корупції  дуже складне. Це не тільки й не просто хабарництво — це знищення. Як іржа сточує метал, перетворює його на порох, так корупція сточує весь державний механізм. Сьогодні таке враження, що до чого не торкнешся — все розсипається на порох. Новий президент повинен відновити здорові структури державної влади. Тому питання боротьби з корупцією є надзвичайно важливе. Зрештою, це вимога Майдану. Наступна річ –  президент має бути людиною, котра  виступає за повагу до гідності кожної людини. Має утвердитися верховенство права. Якщо, як і раніше, буде верховенство права багатого і сильного над правом слабкого і бідного, то, гадаю, всі швидко відчують, що ідеали Майдану зраджені. 

— Серед тих людей, які є в списках, є хоча б одна, котра відповідає вашим вимогам?

— Я б не хотів займатися агітацією, — це проти наших правил.

— А ви не займайтеся. Просто скажіть — є чи ні.

— Є. Треба уважно прочитати,   які саме вартості кандидати проголошують серцевиною своєї передвиборної кампанії. Церква не бере участі у передвиборній пропаганді, — це наш принцип. Але ми можемо озвучити вартості, засади. А виборці  хай самі орієнтуються, які кандидати можуть втілити  ці вартості.

— Стосовно  корупції –  я так розумію, католики тепер мають орієнтуватися на палку промову папи Франциска щодо корупціонерів, які відбілюють себе багатими пожертвами на церкву?

— Ми намагаємося жити тими ідеями, яких учить Святіший Отець. Це непросте питання — пожертва. Треба зрозуміти мотиви людини, яка несе пожертву. Який намір стоїть за пропозиціями, що їх  нам роблять. А нам їх роблять, так. Але ми, Богу дякувати, маємо сили і можливість рішучо сказати "ні". Я наведу приклад. Торік  ми освятили наш собор Різдва Христового у Києві. Це стало символом нашої духовної і моральної сили, бо ми не брали на це будівництво жодної копійки від багатих людей, котрі  скомпрометували себе корупцією. Цей собор стоїть виключно завдяки пожертвам звичайних людей. Пожертви надходили з усього  світу. Коли на початку 2013 р. постало питання, що треба освячувати собор, — ще не всі роботи були закінчені. Нам не вистачало близько півтора мільйона доларів. Це немала сума, і ми її не мали. Ми мали тільки віру в те, що люди відгукнуться на мій заклик. І люди відгукнулися. Багато людей. Гроші приходили маленькими вдовиними лептами. І, дякувати Богові, як бачите, собор стоїть. 

— Нещодавно у своєму інтерв'ю голова дипломатичної служби РПЦ митрополит Іларіон Алфеєв сказав, що криза в Україні, і особливо участь УГКЦ у подіях Майдану, стали новою перешкодою на шляху до довгоочікуваної особистої зустрічі Папи Римського та  патріарха Московського. Як ви це прокоментуєте?

— Насамперед  я  попросив би  митрополита Іларіона подивитися правді у вічі. Ні для  кого не секрет, як насправді поводилися церкви під час Майдану. Всі церкви — не тільки наша. Все це є у відкритих джерелах, все було опубліковано, всі про це знають, — і в РПЦ, я впевнений, знають також, бо відозви Всеукраїнської ради церков, наші спільні відозви щодо подій на Майдані, підписані митрополитами УПЦ МП, які виконують обов'язки митрополита Київського, що наразі головує у ВРЦіРО. Виступи наших московських колег — це продовження спроби видати Майдан за якусь галицьку, уніатську, западенську чи якусь іншу націоналістичну ініціативу. Отже, треба просто визнати правду: це не "уніатський" Майдан. Церкви — всі, і УПЦ МП, зокрема, — були одностайні у своїй оцінці подій, і ця одностайність закріплена у наших спільних відозвах. А щодо перешкоди для зустрічі між Святішим Отцем і патріархом Кирилом... Знаєте, як хтось не хоче з кимсь зустрічатися, то завжди знайде причину. Сьогодні, коли Україна –  на перших шпальтах світових ЗМІ, дуже зручно нагадати про "уніатів", які начебто є "коренем усіх зол". 

— Але на папу Франциска це начебто подіяло. Інтернетом ходили чутки, що він виявися аж надто стриманим у своїй оцінці російської агресії проти України, і це пов'язують саме з його бажанням зберегти відносини  з РПЦ.

— Ті, хто ці чутки поширює, бачать щось інакше, ніж я. Я особисто нещодавно мав нагоду зустрічатися зі Святішим Отцем  і доніс, як міг, до нього нашу позицію щодо останніх подій у суспільстві, наше ставлення до влади, до Росії й РПЦ. Ми завжди намагалися сприяти діалогу — і в Україні, і поза її межами. Я все це йому розповів, пояснив, і я  особисто  знову відчув у ньому батька, який може підтримати й заохотити. 

— "Знову"?

— Він був тим, хто вчив мене бути єпископом. У 38 років  мене покликали до єпископського служіння. Я поїхав до Аргентини і там виявився наймолодшим членом єпископської конференції. А кардинал Бергольо був її головою. І, цілком природно, він учив мене бути єпископом. 

— А яке, до речі, тепер ваше ставлення до Росії та  РПЦ?

— Ну  як — яке? Це наша церква-сестра, яка вийшла з тої самої хрещальної купелі князя Володимира. Псалом Давидів каже так: "от що добре, от що гарно, коли браття живуть укупі". В цьому дусі ми маємо розвивати наші відносини з Росією і її церквою.

— Навіть тепер? Ми  наче  у стані війни.

— Ми зараз у стані бурі. Але буря не буває вічною. Давайте дивитися у майбутнє. Я щиро надіюся, що всі ці пристрасті вщухнуть. Що наші брати росіяни відкритими очима і щирим серцем побачать своїх сестер і братів в Україні по-новому. Що вони почують наш голос. Нагадаю вам, що Майдан не був антиросійським. Ця подія взагалі не наставляла українців проти когось. Україна на Майдані відстоювала краще життя для себе, а не протиставляла себе комусь зовні. Я щиро сподіваюся, що та пропаганда, якою годують наших братів у Росії, всі ті упередження розсіються, і ми зможемо по-християнськи відкрити обійми одне  до одного.

— Церква засуджує вбивство і війну. Але всі наші церкви закликали захищати свою країну. Чи немає тут протиріччя? 

— Якщо проти нашого народу відбувається військова агресія із застосуванням зброї, ми маємо обов'язок захищати свій народ. Захищати свої домівки і своїх дітей. Зрозуміло, що збройна форма захисту — це крайність, яка допускається тільки в останню чергу. Церква вчить, що треба мати мужність і мудрість не хапатися відразу за зброю, а вживати всіх заходів, аби  вирішити все в мирний спосіб. Ви бачите, існують різні форми війни — інформаційна війна, дипломатична війна та інші способи протистояти агресії. Я щиро сподіваюся, що і з боку Росії, і з боку України, і збоку світового співтовариства вистачить сил та здорового глузду знайти вихід із нашої кризи без зброї.

— У соцмережах обговорюють цікаву закономірність: усі загострення конфліктів відбуваються  напередодні визначних християнських дат — на Стрітення, на початок Великого посту, на Благовіщення, на початок Страсної седмиці. Страшно подумати, що буде на Великдень. Як ви прокоментуєте ці збіги?

— Я можу продовжити ваш список: завжди ці сплески ненависті припадають на неділю, коли християни мали би думати про божественне. Очевидно, що це не є прояв добра. Це є прояв зла. Прояв того, хто розділяє. А ми добре знаємо, хто це. "Диявол" —  від грецького "розділяти", "протиставляти". Це, можливо, і є ознака того, що справжня боротьба точиться не поміж нас, на Землі. Вона йде на духовному рівні. Людина є духовною істотою, яка має і матеріальний рівень існування. І коли ця духовна боротьба сягає  своїх апогеїв, вона виливається у протистояння у фізичному, матеріальному світі. 

— Тобто мусимо відчути себе частиною вселенської битви?

— Абсолютно. Точиться  битва між добром і злом. І тут християни мають свою особливу роль. Ми, глави церков, закликали до безперервної молитви і посту. В УГКЦ кожен день тижня маємо молитви у певному наміренні. В понеділок ми молимося за чесні і прозорі вибори президента та за успішну діяльність ВР. У вівторок молимося за наш уряд. У середу — за Збройні сили. У четвер — за правоохоронні органи. У п'ятницю — за ранених і постраждалих. В суботу — за загиблих. У неділю — за єдність і соборність України. І саме тоді, коли ми молимося за єдність, саме в той день зазвичай відбувається якийсь спалах сепаратизму. Я впевнений, що молитва усіх християн України є тою силою, яка врешті-решт   переможе зло.

— Ще раз мушу повторити: ви оптиміст. 

— Ще раз мушу повторити: я віруюча людина. Я би хотів, щоби ми всі розуміли: джерелом нашої віри є не якась абстрактна ідея, якась безособова вартість. Ні. Джерелом нашої віри і надії є конкретна особа — воскреслий Христос. Який сьогодні, у ці дні,  переможно ламає двері Аду. Він є джерелом нашого життя, нашого світу, нашого радісного майбутнього. Тому не біймося завтрашнього дня!