Він заснував Академію Наук. До 150-річчя Володимира Вернадського

У щоденнику вченого з’явився запис, схожий на чіткий присуд досвідченого діагноста: "Навряд чи зможе за умов, які є в країні, відродитися Україна з суто українською мовою та культурою... Враження від української влади те ж — безсилля і бездарність."

Серед синів українського народу однією з наймасштабніших постатей є вчений-енциклопедист, природознавець, мислитель світового рівня Володимир Іванович Вернадський.

Він здобув визнання як основоположник наукових напрямів і нових наук про Землю, творець революційного вчення про біосферу, організатор і перший президент Української академії наук, геніальний теоретик, який визначив магістральний шлях пізнання Всесвіту і законів розвитку цивілізації.

Авторитет ученого був незаперечним як в Російській імперії, а потім — у Радянському Союзі, де він жив та працював, так і за рубежем. Про це свідчить, зокрема, обрання його академіком Імператорської Академії наук, Академії наук України, АН СРСР, Паризької і Чехословацької академій наук, почесним членом Асоціації наук Великої Британії та багатьох авторитетних зарубіжних наукових товариств.

Неоціненним скарбом для нащадків є щоденники Вернадського. Вчений аналізує в них політичне становище Росії й усієї світової спільноти в роки Жовтневого перевороту і громадянської війни, відгукується на події, що відбулися в Україні, розповідає про драматичні епізоди з суспільного та власного життя.

Лише геній задовго до появи висотної авіації і космічних кораблів міг так пророчо уявити собі Земну кулю: "Своєрідним, єдиним у своєму роді, відмінним і неповторним в інших небесних тілах являється нам Лик Землі — її зображення в Космосі, що вимальовується зовні, з боку, з глибини безмежного небесного простору. В Лику Землі проявляється поверхня нашої планети — біосфера, зовнішня оболонка, що відділяє її від космічного середовища".

У передмові до ювілейного видання фотоальбому, присвяченого вченому, упорядники з гордістю пишуть: "Він був одним з тих представників російської інтелігенції, яка створила велику російську культуру кінця XІX — початку XX ст." І це правда. Як і правда те, що Володимир Іванович був українцем - і не лише етнічним, а й патріотом своєї землі.

Більша частина життя Вернадського була пов’язана з Україною. У Харкові минули його перші десять щасливих дитячих літ. У селі Великі Шишаки на Полтавщині Вернадські мали садибу, куди майже щороку на літо приїздили всією родиною.

Батько багато розповідав Володимирові про історію і культуру українського народу, генеалогію сім’ї Вернадських. Один з предків Володимира по батьковій лінії належав до запорізької старшини, воював у війську Богдана Хмельницького.

Дід майбутнього вченого — Василь Іванович закінчив медичний факультет Московського університету і служив військовим лікарем, брав участь у походах війська Суворова через Альпи. Повернувшись із війська додому, він одержав чин колезького радника. Василь Іванович був одружений з Катериною Яківною Короленко — рідною сестрою діда письменника В.Короленка.

Батько В.Вернадського — Іван Васильович народився у Києві, закінчив Київський університет Св. Володимира, кілька років вивчав політичну економію за кордоном. Завідував кафедрою політекономії в Київському університеті, а після одруження з дочкою відомого російського економіста Миколи Шигаєва Марією молода сім’я переїхала до Москви.

Там Іван Васильович викладав політекономію і статистику в Московському університеті. А ще згодом сім’я перебралася до Петербурга, де І.Вернадський обійняв посаду професора Головного педагогічного інституту.

З Марією Миколаївною батько Володимира прожив, на жаль, усього десять років, вона рано померла, залишивши йому сина Миколу.

Згодом Іван Васильович одружився вдруге. Його дружиною стала двоюрідна сестра покійної Марії — Ганна Петрівна Константинович, за фахом учителька музики та співів. 12 березня 1863 року у подружжя народився син Володя, а потім — його сестри Катерина та Ольга.

Однак невдовзі Вернадським довелося залишити Північну Пальміру. Несприятливий клімат позначився на здоров’ї Івана Васильовича. У 1868 р. сім’я переїхала до Харкова — одного з провідних наукових і культурних центрів тодішньої Російської імперії. Незважаючи на жорстокі жорна русифікації, тут ще жив український дух і зберігалася мова.

1873 р. Володимир стає першокласником Харківської класичної гімназії. Але невдовзі після смерті старшого брата Миколи, яку всі дуже тяжко пережили, родина Вернадських виїздить за кордон (Відень, Прага, Дрезден, Венеція), де Іван Васильович стажується в галузі політекономії.

Володимир Вернадський із сестрами. 1868 рік

Через кілька років Вернадські повертаються до Петербурга з його бурхливим політичним життям. Тринадцятирічний Володя продовжує навчання у третьому класі 1-ї петербурзької гімназії.

Коло його інтересів на той час досить широке: література, історія, природознавство і мови — російська, українська, англійська, польська, німецька.

У 1881 р. Володимир Вернадський вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету.

Його учителем став Василь Васильович Докучаєв, який сповідував прогресивну методологію наукових досліджень: вивчав предмети і явища у їх складних взаємовідносинах, з урахуванням прямих та зворотних зв’язків між живою і мертвою матерією.

В.Вернадський швидко росте як науковець і громадянин. Ще у студентські роки він визначає кредо свого життя: "...Завдання людини полягає в тому, щоб приносити найактивнішу користь тим, хто її оточує".

Володимир стає членом одного з народницьких гуртків, де спілкується з прогресивними науковими і громадськими діячами. Учасницею гуртка була й Наталія Ігорівна Старицька. Згодом В.Вернадський одружився з нею і прожив, за його словами, "душа в душу і думка в думку" майже 56 щасливих років.

По закінченні університету Володимир Іванович працює у мінералогічному кабінеті цього закладу. Невдовзі його посилають у відрядження до Італії, Німеччини і Франції для вдосконалення знань у галузі мінералогії.

Після закордонного стажування молодий науковець разом із дружиною переїздить до Москви, де читає курс мінералогії та кристалографії у Московському університеті. Проте його думки вже сягають далеко вперед. Вернадський усерйоз захоплюється радіогеологією, біогеохімією, філософією.

Зі щоденників В.Вернадського дізнаємося про багато цікавих подробиць його життя та діяльності. Так, обіймаючи високу посаду товариша міністра в Міністерстві просвіти Тимчасового Уряду Росії, він завжди був об’єктивним і коректним щодо національного питання. Розповідаючи про нараду товаришів міністра, на якій обговорювалися права шкіл із польською мовою навчання, він констатував: "Загалом у всіх нас погляд один: рівноправ’я з російською".

З огляду на неоднозначність публікацій різних авторів щодо, так би мовити, рівня "українськості" Вернадського, очевидно, доречно докладніше розглянути це питання.

Як уже згадувалося, Володимир Іванович, по суті, мав дві батьківщини. З дитинства пов’язаний з Україною родинними і дружніми узами, Вернадський глибоко розумів витоки українського національного руху, щиро симпатизував йому.

Ось запис у щоденнику:

"З Імшенецьким та Бельговським обговорювали звернення і платформу Української партії волі. З ними цікава розмова про українську мову й українське питання. Обидва вважають себе українцями, але гадають, що культура духовна спільна: Толстой, Тургенєв, Гончаров настільки ж рідні українському мужику, як і великоросійському. Я багато в чому з ними згоден, але вважаю, що їхнє ставлення до української мови недостатнє. Мені здається, потрібно розрізняти — руське, українське, великоросійське...".

Вернадський намагається вивчати українську мову. Дочка Ніна, що добре володіє нею, охоче допомагає батькові в цьому. Гуляючи, вони часто розмовляють українською.

На тлі розгулу більшовицького терору в Петербурзі і Москві Вернадський із захопленням сприймає звістку про повну самостійність України, яку проголосила Центральна Рада 11.01.1918 року.

Як справжній гуманіст Вернадський не визнавав більшовицького перевороту, самої ідеї насильницької зміни влади. Характеризуючи тогочасну політичну ситуацію, він пише: "…Дуже сумно і тривожно за майбутнє… Більшовицький рух, поза сумнівом, має коріння в населенні, у простолюдді, в натовпі. Він не вірить інтелігенції". (В.Вернадский. Дневники (октябрь 1917 — январь 1920)).

Після арешту Тимчасового уряду О.Керенського нависла небезпека й над Володимиром Вернадським. Він переховується у друзів і знайомих, планує втечу в Україну. Йому хочеться вірити, що вона здобуде незалежність.

У щоденнику записує: "Ясно, що українська Рада дуже вміло веде справу як політик, дедалі більше набуває ваги, але реально ділова сторона досить невдала, наприклад, організація вільного козацтва, захист церковних плантацій і т.д.

Українські київські війська — дезертири і по-більшовицькому налаштовані... Винниченко — щирий прибічник єднання з Росією на ґрунті федерації... Чорносотенні елементи перебувають масами серед більшовиків. До них приєднуються і злочинні елементи. У Києві близько 20 тис. дезертирів і 5 тис. злодіїв і т.п. Це серйозна небезпека".

Вернадський таємно виїздить до Полтави, де зав’язує контакти з місцевою інтелігенцією. Продовжує багато працювати. Проте Полтава швидко опинилась у руках російських та українських більшовиків, які почали втілювати ідею Леніна про приєднання України до Росії.

Певний час влада переходила із рук у руки: від Центральної Ради — до більшовиків, від них — до кадетських [КД - Конституційно-демократична Партія, пізніше Партія народної волі] діячів місцевого державного управління.

Пізніше Україну очолив гетьман Павло Скоропадський. На початку травня 1918 р. Вернадський у складі делегації від Полтави їде до Києва на з’їзд української Партії народної волі і зупиняється в давнього товариша — історика Миколи Василенка, який тоді поєднував посади міністра закордонних справ та міністра народної освіти України.

Вернадський пише: "З його розмов видно, що німці найнещаднішим чином грабують Україну, беруть і скуповують усе, що можна. Вони повні господарі становища... Рада являла повне безсилля".

У щоденнику вченого з’явився запис, схожий на чіткий присуд досвідченого і проникливого діагноста: "Навряд чи зможе за умов, які є в країні, відродитися Україна з суто українською мовою та культурою...".

На відміну від деяких ультрапатріотично налаштованих українців, Вернадський не вірить у те, що незалежність українському народові можуть принести німецькі, австрійські або інші іноземні багнети.

У серпні 1918 р. вчений занотовує: "…Зазначу тільки, що я бачив тоді ж М.Шастуна, який виїхав 13.08 з Петрограда і привіз дуже цікаві новини. Він українець… але не "щирий" в сенсі вузького націоналізму. Цікаве його враження, що настрій антиукраїнський такий сильний у Петрограді і впливи економічного зв’язку такі великі, що на випадок чого Україна буде завойована Великоросією..."

Такими були реалії того часу. Тож не дивно, що по приїзді в Україну омріяний з дитинства романтичний образ Батьківщини і палке бажання вибороти для неї самостійність зазнають певної переоцінки. З огляду на тодішню політичну ситуацію, Вернадський бачив один шлях — федеральний устрій нової демократичної Російської держави, в якій би Україна була автономною.

У статті "Українське питання і російське суспільство", вперше опублікованій лише у 1988 р., Вернадський підкреслював: "Небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в упередженому трактуванні його як шкідливого і до того ж наносного явища в державному й національному організмі".

Попри те, що влада в Києві у 1918 — на початку 1919 рр. постійно змінювалась, а соціальні явища щоразу доходять "точки кипіння", Вернадський залишається тут і продовжує працювати над організацією Української академії наук.

Володимир Вернадський (1863-1945)

Він очолює кафедру мінералогії фізико-математичного відділення Академії, читає лекції з геохімії в університеті св. Володимира, бореться з опонентами своєї концепції УАН. Разом з М.Василенком створює Комісію з організації УАН, до якої вони залучають відомих діячів науки та культури Києва, Харкова і Львова.

Ухваленим за Директорії статутом академії дозволялося друкувати праці українською або тією мовою, якою забажає автор. Трохи згодом, у грудні 1918 р., до статуту було внесено такі зміни: "Українська АН друкує праці українською мовою і, якщо автор забажає, одночасно однією з таких мов: французька, німецька, англійська, італійська або латинська".

При обговоренні цього пункту статуту з ініціативи російськомовних учених спалахнула гостра дискусія. З метою примирення сторін В.Вернадський як тонкий дипломат запропонував інше формулювання: "друкувати тією мовою, якою забажає УАН, але зі згоди автора".

Володимир Іванович прагнув зберегти зв’язки з російською наукою, залучити до УАН авторів, що писали російською мовою, та забезпечити швидший вихід української науки на європейський і світовий рівні.

У середині 1918 р. при УАН було створено універсальну Національну бібліотеку України, що функціонувала під керівництвом Тимчасового комітету на чолі з В.Вернадським (тепер Центральна наукова бібліотека ім. В.Вернадського НАН України).

3 грудня 1919 р. Київ удруге захопили більшовики. Добровольча армія Денікіна, з режимом якого Вернадський намагався співпрацювати, відступила. Спільно з М.Василенком та групою інших учених йому доводиться виїхати до Ростова.

Тоді ж до Ростова приїздить І.Демидов із групою українських громадських діячів, які подають Денікіну доповідну записку про становище в Україні. В ній ідеться про аграрне питання, викладання української мови в середніх школах, обласне самоврядування.

Денікін відгукується на вимоги делегації, заявляє, що він завжди був ворогом централізації, хоча й виступає за єдину Росію з федеральним устроєм. Втім, В.Вернадський як професійний політик бачить далі, ніж Денікін, Колчак, Юденич та інші тодішні російські вожді. Він вважає, що відновлення Росії не повинно йти шляхом реставрації імперії.

Та найбільше вчений побоюється того, що за розвалу держави йому не вдасться реалізувати свої наукові ідеї. Заради можливості займатися наукою він готовий на все: переїзд до Новоросійська, Одеси, Криму, Болгарії, навіть на Захід чи в Америку.

Свої роздуми з цього приводу довіряє тільки щоденнику: "Я зовсім неясно уявляю свою наукову вагу на Заході. Все головне друкувалося російською мовою. Та над усе хочеться мати можливість наукової роботи". Тому, коли армію Денікіна розгромили більшовики, він пристає на запрошення очолити кафедру геохімії і мінералогії Таврійського університету.

У Ялті Вернадський нарешті зустрічається зі своєю родиною — дружиною, сином Георгієм та донькою Ніною. Вони оселяються на дачі Бакуніної. Та випробування не скінчилися.

Володимир Іванович тяжко захворів на висипний тиф. Навіть була загроза смерті, тому, за порадою лікаря, викликали сина Георгія, який працював тоді в Сімферополі і тому зміг дістатись до Ялти пішки. На щастя, батько одужав.

Після смерті першого ректора Таврійського університету анатома Р.Гельвіга на цю посаду обирають В.Вернадського як найбільш авторитетного з університетських професорів. "Якби він не вмер, я був би у Лондоні", — запише Володимир Іванович пізніше.

31 жовтня 1920 р. новий ректор виступає перед студентами з програмною доповіддю, в якій викладає своє бачення завдань університету. Він проголошує засади свободи науки і свободи викладання — автономія, але не анархія, — дає оцінку історичному моменту, у зв’язку з розпадом Росії та українським питанням.

Згодом кримські більшовики спровадили ученого до Петрограда. Щоправда, перед тим у Вернадського була альтернатива: виїхати за власний кошт на англійському військовому кораблі за кордон. Він мріє про Інститут живої речовини на березі океану в Америці. Та ось "кошту" у нього не було.

На честь 150-річчя науковця Google присвятив Вернадському сьогоднішню заставку

Можна лише гадати, наскільки трагічним для вченого був цей період складної внутрішньої боротьби, розчарування, втрати ілюзій. Зрозуміло лише одне: думка про еміграцію не полишала його всі ці роки.

Так, перебуваючи упродовж 1922—1926 рр. у Європі, Вернадський продовжує шукати університет або спонсора, який би фінансово підтримав його ідею створення якщо не науково-дослідного центру, то бодай скромної біогеохімічної лабораторії.

Тим часом драматизм революційних подій наростає, владу в Україні "всерйоз і надовго" захоплюють більшовики. Володимиру Івановичу довелося загнати своє справжнє ставлення до них глибоко у потаємні закутки душі. Підтвердження цього — численні його висловлювання в щоденниках і листах.

Якби більшовикам був відомий зміст щоденників В.Вернадського, вони б неодмінно знищили їх автора. Це добре усвідомлював сам Володимир Іванович.

Його сподівання на незалежність України виявилося марним, хоча жевріла надія на автономію у складі Великоросії. В часи громадянської війни була загроза і для самої Росії як незалежної держави. Вихід учений вбачає у спільній боротьбі, у порозумінні між поміркованими колами українського суспільства та передовою демократично налаштованою російською інтелігенцією. Отже, він закликає сторони до діалогу.

На думку Вернадського, наявні міжнаціональні проблеми можна розв’язати шляхом федерального устрою держави та надання Україні однакових з Росією політичних прав, а також прав на навчання і користування рідною мовою, розвиток культури тощо.

Може скластися враження, що В.Вернадський досить часто змінював свої погляди: то відстоював незалежність України, то виступав за федеральний устрій Росії, то ненавидів більшовизм, то починав із ним співпрацювати. В листі до сина Георгія, який жив тоді у Празі, він пише: "Найбільше боюсь руйнування Російської держави, бо знову зв’язати частини, що розірвалися, ніколи не вдається… Україна і Грузія — найбільш небезпечні частини…"

Наведений фрагмент листа, як і низка інших висловлювань В.І. Вернадського, дають окремим історикам підставу стверджувати, що вчений завжди стояв за "єдину і неділиму" й після нетривалих коливань назавжди полюбив Радянську імперію.

Однак достеменно відомо, що Володимир Іванович постійно перебував під пильним наглядом ЧК. Він навіть побував у камері попереднього ув’язнення Петроградської Надзвичайної комісії (липень 1921 р.), де його з усією упередженістю допитували. Гадаємо, Вернадського врятували його великий авторитет як ученого і громадського діяча та деякі впливові особи, що симпатизували йому як порядній, доброзичливій людині.

На наше переконання, цитовані вище рядки з листа В.Вернадського — дипломатичний хід автора, який у такий спосіб хотів захистити від усюдисущої ЧК своїх любимих дочку та сина, які перебували в еміграції, та продемонструвати власну лояльність до радянської влади.

Адже мати родичів за кордоном і підтримувати з ними зв’язки було дуже небезпечно. Радянська охранка постійно стежила за такими особами й, у разі щонайменшої підозри, могла зламати їм кар’єру, а то й позбавити життя. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Георгій рішуче не прийняв більшовизму та підтримував тісні стосунки з ворожою до радянської влади інтелігенцією за кордоном.

Як справжній громадянин, учений гостро реагував на політичні події в суспільстві, був одним із творців кадетської партії. У своїх щоденниках він дав чітку характеристику різним політичним моментам у житті країни та різним політичним шарам інтелігенції — носіям ідеалів "народної волі", соціалізму.

Однак у часи громадянської війни В.Вернадський не раз втрачав віру в раніше виплекані ідеали і впадав у меланхолію. Інколи його висловлювання набували надто різкого характеру:

"Я не можу собі уявити і не можу примиритися з падінням Росії, з перетворенням російської культури в турецьку чи мексиканську. Мені здається це неможливим, тому що я бачу великі можливості і зростання, яке відбувалося у XX столітті.

Але, з другого боку, огидні риси лінивої темної тварини, якою є російський народ, російська інтелігенція, не менш, ніж він, рабська, хижа і продажна, те історичне "лиходійство", яке так яскраво зараз проявляється довкруж, змушує інколи впадати у відчай щодо майбутнього Росії і російського народу… Російський "визвольний" рух був, по суті, рабський рух. Ідеал — самодержавний і кріпосницький лад..." (В.Вернадский. Дневники (январь 1920 — март 1921)).

Перепадає від Вернадського й українцям. У часи гетьмана Павла Скоропадського, коли, згідно з договором, Україну поділили на зони впливу німців та австро-угорців, Володимир Іванович зазначає: "Враження від української влади те ж — безсилля і бездарність... Українці грають печальну роль маріонеток, що привели у свою країну іноземців-гнобителів".

З неприхованою відразою говорить він про деяких своїх сучасників — українських інтелігентів, які за царського режиму цуралися всього українського, приховували, що вони українці, а з приходом Центральної Ради миттєво стали "щирими", а нерідко — носіями крайніх шовіністичних поглядів.

Вище ми вже торкалися високих моральних чеснот Володимира Івановича, його завжди активної громадянської позиції, відповідального ставлення до своїх службових обов’язків, чесності й доброзичливості у взаєминах із рідними, друзями, колегами та просто знайомими.

Він був турботливим і люблячим батьком своїх дітей, вірним і чуйним чоловіком своєї дружини Наталії Ігорівни.

Візьмімо хоча б такий факт. Коли померла услід за своїм чоловіком сестра, Володимир Іванович забрав у власну родину на виховання їхню єдину дочку Нюту (Анну), де вона була оточена такою ж увагою і любов’ю, як і його діти. На превеликий жаль, Нюта захворіла й померла ще дівчиною. Дядько Володимир тяжко переживав цю смерть і впродовж усього життя з щемом у серці згадував про любиму племінницю.

Незадовго до того, як у лютому 1921 р. Вернадського разом із групою професорів та кримських діячів через їхню неблагонадійність більшовики відправили до Петрограда, стався епізод, який мало не коштував ученому життя.

Ім'я Вернадського носить не тільки головна наукова бібліотека країни, але й (на фото) вітчизняна дослідницька станція в Антарктиді. Фото: tsn.ua

У Севастополі залишилося багато офіцерів врангелівської армії, які не встигли на кораблі, що відходили за кордон. Їм загрожувала загибель. Дізнавшись про це, Вернадський розпорядився негайно видати 200 молодим офіцерам посвідчення студентів Таврійського університету, чим врятував їхнє життя. На жаль, інформація про це дійшла до чекістів. Що завадило їм розстріляти Володимира Івановича, можна лише гадати.

Володимир Вернадський завжди безстрашно ставав на захист своїх колег, нерідко ризикуючи власним життям. Так, він заступився за науковця О.Стевена, який певний час виконував функції міністра продовольства в уряді генерала Врангеля у Криму. Однак клопотання Володимира Івановича не допомогло.

Наступного дня після розстрілу Стевена кримські газети опублікували запит ЧК з вимогою до Вернадського пояснити свою поведінку. Над головою вченого нависнули хмари. З’явилась характеристика на нього, підписана комісаром вищих навчальних закладів Криму:

"Професор кафедри мінералогії і геохімії, політичний біженець, організатор академії наук при гетьмані… На посаді ректора Таврійського університету намагався пов’язати діяльність університету з політикою Врангеля з метою зміцнення білогвардійців...

Особливо яскраво характеризують діяльність і погляди Вернадського звернення, проведені ним через Раду університету й адресовані європейській громадській думці, для обробки останньої в напрямі, ворожому Радянській владі. У зв’язку з цим, незважаючи на великі наукові заслуги Вернадського, залишати його в Криму політично недопустимо".

Складається враження, що В.Вернадського впродовж усього життя хтось оберігав — чи то Бог, чи то доля… Але був у нього і реальний світлий ангел-охоронець — Наталія Ігорівна. Лише за такого міцного і надійного тилу міг настільки повно розкритися талант вченого.

Наталія Ігорівна не раз рятувала чоловіка (у прямому значенні цього слова) від більшовицької гільйотини, виявляючи при цьому неабияку винахідливість і відвагу. За свідченням дочки Вернадських Ніни, ця тендітна й інтелігентна жінка коршуном накинулась на чекіста, що прийшов арештовувати Володимира Івановича за видачу студентських квитків офіцерам врангелівської армії. І той ошелешено відступив.

Про те, що в роки Жовтневого перевороту і громадянської війни В.Вернадський ходив по лезу ножа, є багато свідчень. Наприклад, у двадцятому році в Америці поширилися чутки про розстріл вченого. Вражений цим І.Петрункевич (один із засновників кадетської партії, який емігрував із Росії) писав однопартійцю Ф.Родичеву:

"…У російському посольстві у Вашингтоні отримана звістка про розстріл Володимира Івановича. Його образ відтоді не полишає мене. Я дуже любив його, навіть більше, ніж думав, тільки тепер я це відчуваю, і його розумні очі весь час дивляться на мене..."

Володимир Вернадський добре усвідомлював свою місію на Землі:

"Мені судилося сказати людству нове у тому вченні про живу речовину, яке я створюю. …Це є мій поклик, мій обов’язок, покладений на мене, який я повинен проводити в життя — як пророк, що відчуває всередині себе голос, котрий закликає його до діяльності... Зараз я усвідомлюю, що це вчення може справити такий вплив, як і книга Дарвіна".

Заради досягнення цієї мети вчений готовий був піти на компроміс із більшовицькою владою. І він зробив це, бо, як справжній патріот, прагнув втілити головну ідею свого життя у себе вдома.

З поверненням до Петрограда для В.Вернадського почався тривалий і плідний період наукової та науково-організаційної діяльності.

Невеликою перервою у цій інтенсивній праці стало відрядження до Франції для читання лекцій у знаменитій Сорбонні, що їх охоче слухали не лише студенти-геохіміки, а й зрілі вчені Франції. Тож видається цілком закономірним, що саме у цій країні з’явилися такі відомі послідовники вчення В.Вернадського, як Є.Леруа, П.Тейяр де Шарден та інші.

Повернувшись із Парижа, Вернадський опубліковує чи не найголовнішу книгу свого життя — "Біосфера", в якій уперше теоретично визначає це поняття як шар активного органічного життя Землі, що використовує енергію Сонця та перебуває у тісних прямих і зворотних зв’язках з геологічними оболонками й атмосферою.

Основи вчення Вернадського про біосферу впродовж останніх трьох чвертей століття практично не зазнали змін, бо до нього важко додати щось принципово нове.

Вчення Вернадського про біосферу має величезне науково-практичне значення. Воно є основою пізнання законів розвитку природи, зокрема "колиски" людської цивілізації — Землі, розробки заходів, необхідних для її охорони від негативних природно-техногенних змін, і передбачення цих змін.

Це необхідно сучасній людині, щоб вижити на планеті, забезпечити майбутнє своїм нащадкам. Адже, як писав великий Гете: "Люди підкоряються законам природи навіть тоді, коли діють проти них".

Джерело: svobodu-narodam.livejournal.com

Багатогранна наукова творчість Володимира Івановича спиралася на унікальну ерудицію, зумовлену широтою його інтересів. Він вивчав класиків світової літератури, філософії, науки, глибоко аналізуючи зміст їхніх творів (Достоєвський, Данте, Бальзак, Тургенєв, Дідро, Мальбранше, Спіноза, Кант, Фульє, Берклі, Шопенгауер, Гегель, Сведенберг, Флоренський, Гюйо, давньоіндійські і китайські мудреці).

Перебуваючи в 1936 р. у Німеччині, Вернадський зробив усе можливе, щоб відвідати музей Гете у м. Веймарі. Під враженням побаченого там він написав статтю: "Гете як натураліст (Думки і зауваження)", яка була опублікована вже по смерті автора. Коло інтересів Вернадського аж ніяк не обмежувалося сферою інтелектуальної творчості. "Я ніколи не жив самою лише наукою", — сказав одного разу він.

В історії науки важко знайти вченого, який зробив би так багато для людства, як Вернадський. Він був "хрещеним батьком" багатьох видатних вчених сучасності, створив десятки нових науково-дослідних інститутів, музеїв, наукових шкіл.

Завдяки його проникливості і могутньому інтелекту сформульовано нові погляди на природу, він розробив учення про біосферу, створив концепцію ноосфери як важливої фази її еволюції.

Геніальні ідеї Вернадського — про геологічну вічність життя, про планетарну роль людини і людства, про розширення наукової свідомості у світі — вражаюче сучасні, точні, з великим пророчим потенціалом.

Праці вченого мають неоціненне світоглядне значення, оскільки спонукають нас заглиблюватись у проблему місця та ролі людини у природі й суспільстві, замислитись над одвічним питанням: хто ми є і чого хочемо досягти для себе та своїх дітей?

Він — один із геніальних мислителів людства, які, за словами Льва Толстого, "здатні бачити через голови інших людей і століть" та вести їх за собою.

Джерело: DT.ua