Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ,
доктор філософських наук
В 2015 році українське православ’я, втративши надії на зміни в УПЦ МП, шукає нових центрів консолідації. Важливо, щоб ці пошуки мали конструктивний характер і не потопили український ковчег, який намагається пристати до берега цивілізованого світу.
Нові обставини
Рішення архієпископа Ігоря (Ісіченка) вести діалог про поєднання із УГКЦ сколихнули релігійне середовище. Більшість спостерігачів очікували іншого кроку від владики Ігоря: участі у творенні помісної київської церкви через входження до УПЦ КП. Адже сьогодні патріарх Філарет відбувся як церковний лідер національного спротиву, його авторитет серед вірних УАПЦ (всіх її течій) виріс, і можна було б пояснити вірним, що тепер це вже не «радянський архієрей» і не «хитрий політик». На місцях вже доволі давно зникло протистояння між УАПЦ і УПЦ КП. І якщо під будинком відкривається «філаретівський» храм, вірні УАПЦ спокійно ходять на служби до нього, що було неможливо уявити в 1990-ті й було винятком ще десять років тому.
Можна сказати, що єднання всього «немосковського» православ’я знизу – це історичний процес, який не можна заперечувати. І керівництво УАПЦ діє з огляду на нову історичну реальність, на зміну світогляду рядових вірних. Побачивши русмір у всій його страшній красі та величі, УАПЦ готова бути більш конструктивною у процесі єднання. Після смерті митрополита Мефодія УАПЦ робить огляд спадщини, збирає зруйноване і готується до власного Помісного собору. І не існує жодних суттєвих перешкод для входження УАПЦ в якості автономної Львівсько-Галицької митрополії до складу УПЦ КП.
Сьогоднішній місцеблюститель УАПЦ митрополит Макарій не має єпископського апломбу, є яскраво вираженим священиком за своєю ідентичністю. Активно підтримував революцію гідності, не раз у минулому змушував УАПЦ до перемовин із УПЦ КП і наполягав на необхідності єднання. Не менш важливо і те, що ввірені йому парафії не танули як сніг під весняним сонечком, а примножувалися і розвивалися.
До єднання із УПЦ КП підштовхують УАПЦ історичні обставини, які не залежать від українських справ. Патріарх Варфоломій не готовий прийняти УАПЦ до Константинопольського патріархату. Багато хто надіявся на тимчасове поєднання із УПЦ в США чи з УПЦ в Канаді, дехто – на тимчасову єдність із Польською Православною Церквою. Але після смерті митрополита Мефодія УАПЦ ясно і чітко дали зрозуміти, що ці шляхи закриті. Водночас, єдина УПЦ КП-УАПЦ отримає право нової апеляції до світового православ’я, і, в принципі, такої апеляції чекають.
Нові дискусії
Відразу після оголошення про наміри архієпископа Ігоря вести перемовини про єднання із УГКЦ, а не із УПЦ КП, його почали порівнювати із Мелетієм Смотрицьким, православні почали згадувати про історичні приклади поведінки уніатів та про оцінку уніатів у літературі, теології, історії. Така дискусія є взагалі дивної і зайвою.
Сьогоднішня УГКЦ – це нова церква, яка попрощалася із уніатизмом як ідеологією, теологією та практикою. УГКЦ – це дійсно православна церква за своєю ідентичністю, яка відрізняється від УПЦ КП більшою організованістю та єдністю із Римом. Ще не всі православні хвороби перекинулися на УГКЦ, тому там немає різного роду «лобі». Але натомість у деяких регіонах – наприклад, у Франківську, вже досягнуто цілком православного розміру внутрішньоцерковної корупції, а вміння керівництва УГКЦ це не бачити вже стало цілком православним.
Приєднуючись до УГКЦ, архієпископ Ігор не йде до церкви Йосафата і латинізаторів православного обряду. Він потрапляє у середовище цілком православне за своїм богослов’ям, ідентичністю, несприйняттям Ватикану. Якби не любов до Папи і церкви, то ватиканські чиновники вже стали б причиною усамостійнення УГКЦ. Ватикан прекрасно проінформований, хто чинить порушення прав вірних на Сході, але мовчить. Ватикан прекрасно знає, що деякі українські єпископи-латиники будують собі кар’єру на тролінгу УГКЦ, заслуженому і незаслуженому, роздуваючи помилки і непорозуміння до апокаліптичних розмірів. Але мовчить і не ставить цих єпископів на місце. Ватикан прекрасно знає, що Москва мріє про знищення Першого Риму, представляє у світських і церковних ЗМІ папу Франциска як того, хто розвалює церкву і веде її до загибелі. Але мовчить. І після публічних образ від митрополита Іларіона (Алфеєва) Ватикан спішить підставити щоку: «вдарте нас ще раз, і особливо не тут, а в Україні!».
Те, що архієпископ Ігор фактично попросився в УГКЦ, уже руйнує всі російські та русофільські міфи про страшних уніатів, які тільки і думають, як би просунутися на Схід. Якщо спадкоємці ідей автокефалізму патріархів Мстислава і Димитрія просяться до УГКЦ – значить, ця церква не є антиправославною, не має політики експансії, не є латинізаторською. Силою як власного бажання стати над історичними помилками, розвиваючи головне в теології Івана Павла II, так і силою історичних обставин, оскільки для Ватикана УГКЦ не є улюбленою дитиною, греко-католики дійсно стали частиною Київської церкви.
Архієпископ Любомир Гузар в ефірі Першого каналу українського радіо тиждень тому заявив: «Немає в Україні греко-католицької церкви та трьох православних церков. Є Київська церква, яка по-суті єдина, але видимо все ще розділена». І якщо владика Ігор Ісіченко серйозно ставиться до таких тез, то це вже є знак часу, і його крок теж стає пророчим і символічним.
Звичайно, що усі російські оглядачі не знають українських обставин. І знову почуємо звинувачення, що автокефалія – це крок до унії. В цьому відношенні владика Ігор зробив велику послугу опонентам українського православ’я. Відмітимо лише, що від самого кроку приєднання вже нічого не зміниться, оскільки навіть якщо перемовини із УГКЦ проваляться, все одно, і автокефалістів, і греко-католиків будуть звинувачувати усі, хто вірить в православність “русского міра” і його спасительну місію на землі.
Нові небезпеки
В УПЦ КП, в УПЦ МП, в УАПЦ є окремі видатні особистості, які бажають досягти влади і стати першими особами, а то і предстоятелями «єдиної помісної». Не маючи власних партій в єпископаті та груп підтримки серед священства і впливових мирян, ці особистості мають шанс на захоплення влади лише у ситуації хаосу. Відповідно, практично постійно відбуваються спроби дестабілізувати ситуацію в православному середовищі. Розрахунок полягає не лише у тому, що в точці біфуркації згадають про них як лідерів в церковному середовищі. Єпископат переважно боїться і ніколи не попросить їх самих очолити ні УПЦ КП, ні УПЦ МП, ні УАПЦ, ні ту чи іншу «об’єднану» церкву. Більш важливим є створення враження у держави, що саме вони – єдині можливі «кризові менеджери», «патріоти», «раціонально і прогресивно мислячі прагматики». Як не дивно, в державі та суспільстві ще є люди, які вірять у їх розповіді, у яких біле називається чорним, самі новітні «остапи» стають спасителями церкви та вітчизни, а майбутнє можливе лише з ними.
Сьогодні точкою для дестабілізації стала УАПЦ. Намагання зірвати процеси консолідації українського православ’я, пропозиції утопічних проектів, навіть демонстрація зверхнього ставлення з боку УПЦ КП як старшого брата – усе це використовується заради того, щоб посіяти хаос. І це при тому, що і керівництво УПЦ КП, і керівництво УАПЦ - конструктивні як ніколи раніше.
Другою точкою для можливої дестабілізації стала Рівненщина. На Волині люди налаштовані більш патріотично, але для них «канонічність» - цінність, яка не піддається сумніву, навіть якщо громада влаштовує панахиди за героями ОУН-УПА. На Рівненщині канонічна свідомість розмита внаслідок великої активності«леонтіївців». Ця православна секта, яка почитає «старця Леонтія» як Бога, і його учнів як «апостолів», має незначну кількість послідовників. Але їх нездоровий сектантський дух передається і на православні громади і монастирі. Одним із важливих елементів ідентичності є недовіра до єпископату, вшанування «катакомбників», «істинно-православних», в які записуються будь-які авантюристи, що покинули УПЦ. Такі тенденції захопили навіть УПЦ КП. Від Рівненської єпархії відкололися двоє священиків та група мирян, які протестували проти корупції в УПЦ КП. Знаючи символічний характер внесків в УПЦ КП, смішно говорити про якусь корупцію. Відколовшись від УПЦ КП, ці авантюристи зареєструвалися як громадська організація, але діють як вмираюча на сьогодні релігійна громада – залишилося близько десяти чоловік. Сама по собі ця громада не становить ніякої небезпеки. Але грає велику деструктивну роль через публічні заяви екстремістського характеру. Тільки почала УПЦ КП співпрацювати із університетами Рівненщини, легалізувати себе на зовнішній арені – тут же заява, що всі не такі і все не так. Бо, виявляється, антимінс вони отримали не у тих, на кого вони раніше вказували із «істинно-православних». Тут проблема полягає у наступному: релігієзнавець довіряє свідченням релігійників про себе. І таким чином можна професору Шугаєвій розказати про походження антимінсу одне, а коли вона про це напише, сказати: насправді у нас антимінс з іншого місця, а релігієзнавці, які співробітничають із УПЦ КП, погані, і лише УПЦ КП гірша за них. Виходить, що релігієзнавці без вини винуваті, а від кого антимінс і якими є зв’язки громади того десятка людей, що колись відкололися від УПЦ КП – так і не відомо. Усе це нагадує ситуацію із «догналітами». Коли через рік після їх виникнення ясно було заявлено релігійними аналітиками, що «догналіти» інспіровані російськими спецслужбами, в це не повірили. А тепер «догналіти» активно діють в ДНР-ЛНР і не приховують власної залежності від Москви. Хоча, звичайно, в 2009 чи 2011-му в це було важко повірити необізнаним людям, а експертів, які висловлювалися про їх дійсну ідентичність, називали провокаторами і лже-релігієзнавцями. Тепер усе таємне стало явним. Так буде із усякими сектантськими проявами на Рівненщині. Але сьогодні вони становлять ґрунт для дестабілізації. Бо лідери цих течій кожної миті можуть оголошувати єпископів «відступниками», Україну – територією зла, Росію – спасителькою людства і так далі. Тому в цьому можливому епіцентрі дестабілізації потрібна особлива увага до збереження толерантності, міжконфесійного миру, взаємоповаги між державою і церквами, громадськістю і релігійними організаціями. Один із моментів цієї стабільності – це уникати публічних образ експертів, які зовсім на такі образи не заслуговують. А самим експертам слід розуміти, із якими непростим людським матеріалом вони мають справу на Рівненщині, і скільки різних деструктивних впливів спокушали там православну віруючу душу.
Нові можливості
На сьогодні можна сміливо казати, що УПЦ МП ніколи не стане центром тяжіння для українського православ’я, і перспективи розвитку цієї церкви втрачені. З вересня 2013 року завершено коливання між проукраїнським і проросійським векторами, ідентичність УПЦ визначена її предстоятелем як проросійська. Митрополія УПЦ «здалася» на милість церковної Москви, і стала консервативнішою за патріарха Кирила, критикуючи сучасний світ, християнський екуменізм, релігійний діалог, забороняючи проповідь поза межами храму…
Весь цей ультра-консерватизм не залишив УПЦ КП та УАПЦ жодних шансів на порозуміння із УПЦ МП. Також УГКЦ може і не надіятися на покращення відносин із УПЦ МП чи РПЦ – установка існує на повне відчуження. Ще більш чужими є держава, суспільство, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО).
Мало того, в УПЦ МП наступив період повної єпископської вседозволеності. Наведення порядку зникло як явище. Священикам, які з фактами на руках доводять безпрецедентні злочини свого єпархіального єпископа, дають благочестиву пораду: моліться за вашого владику. Усі звикли до стилю всепрощення митрополита Володимира, але була надія на елементарне наведення порядку, без якого УПЦ не зберегтися в історичних умовах інформаційної ери. Але всепрощення змінилося повною безпринципністю, прикритою благочестивою фразою і благочестивим жестом. В цих умовах розчарування в керівництві охоплює як єпископський корпус, так і маси священства, і вже захоплює мирян. Чим це може завершитися? «Зникнуть як обновленці» вже стає приповідкою.
Через принципову неконструктивність УПЦ МП єдиним шляхом розвитку для УПЦ КП та УАПЦ стає їх єднання, із подальшими спробами легітимізувати власне канонічне становище.
Також якби УГКЦ отримала статус патріархату від Папи, це не погіршило б відносини із УПЦ МП, бо такі на сьогодні відсутні, і причина їх відсутності – у позиції РПЦ і УПЦ МП.
Ці дві можливості розвитку будуть максимально використані, але головним є більш важлива для українського суспільства перспектива. УПЦ КП та УГКЦ мали б спільно, без уваги до УПЦ МП, запропонувати стратегію розвитку для України. Якою має бути преображена Україна після усіх випробувань? Адже питання про те, якою бути Київській Церкві, стало другорядним, коли мова йде про саме виживання і Києва, і України. В ювілейний рік мученицького подвигу Бориса і Гліба, в буремні часи ще більших випробувань і нового мучеництва наших сучасників, у часи суспільної зневіри церкви Київської традиції мають стати духовними провідниками України на шляху до пасхального торжества. Практика боротьби народу за нову Україну вже є. Нове пророче бачення України від предстоятелів УПЦ КП і УГКЦ – наявне. Залишилося сформувати нову відозву, не очікуючи на 1 грудня, надати новий імпульс цілому українському суспільству. Все-таки трохи більше тисячі років тому хрестився не Київ як місто, але народ. Хрестився не у Київську церкву, а у Христа. І універсальне благовістя, конкретизоване для обставин сьогоднішнього буття народу, – важливіше за другорядні обставини історії Київської церкви. Відбудеться народ, натхнений християнськими ідеалами, відбудеться і церква. Але сьогодні ми маємо все більше ран у душі народу, і самарян, які б виливали олію на ці рани, гостро не вистачає. До ран сирітства і абортів, секуляризації та моральної зневіри, додаються рани знедолених біженців та постраждалих під час війни. Ясний голос християнського свідчення про правду і милість необхідний як ніколи раніше. Завдяки справам милосердя і подвигу протягом останніх півтора року УПЦ КП та УГКЦ мають право на таке свідчення, і повинні не пропустити пасхальної години для спільного звернення із найголовнішими позитивними ідеалами до українського суспільства. Бо історія твориться сьогодні, а завтрашній день українського народу багато в чому залежить від надзусиль УПЦ КП та УГКЦ. Слава Богу, що сьогодні до такого спільного свідчення може приєднатися і УАПЦ, і спільний голос Київської церкви може дати сили пережити наступний рік. За цих умов потрібно думати не про минуле, не про реакцію «зовнішніх сил», а лише про історичну відповідальність перед живими, мертвими і тими, що лише мають народитися в Україні.
Немає коментарів:
Дописати коментар