«ВСЕПРАВОСЛАВНИЙ» КОНГРЕС 1923 РОКУ В КОНСТАНТИНОПОЛІ І ЙОГО НАСЛІДКИ

Єпископ Тріадицький Фотій

До 90-річчя т.зв. «Всеправославного конгресу» у Константинополі

У своїй праці «Церковно-календарне питання», що з'явилася понад чверть століття тому, з метою обґрунтувати богословськи церковно-календарну реформу, проведену в Болгарії в 1968 році, проф. Т.Сібєв (відомий екуменіст, довголітній заступник генерального секретаря ВРЦ) неодноразово згадує т.зв. «Всеправославний конгрес», який відбувся 10 травня - 8 червня 1923 р. в Константинополі [1].  

Автор наводить і рішення цього конгресу щодо «виправлення юліанського календаря», тобто заміни його так званим Новоюліанським календарем, який до 2800 року фактично збігається із західним григоріанським календарем. Проф. Сібєв без сорому посилається на Константинопольський конгрес, називаючи його «Православною нарадою». Для нього, як і для всіх прихильників календарної реформи, цей конгрес має безперечний авторитет церковного форуму. Однак замовчування фактів не може прикрити серйозних канонічних недоліків Константинопольського конгресу.

За словами проф. С.Троїцького, «безсумнівно, майбутній історик Православної Церкви повинен буде визнати конгрес 1923 найсумнішою подією її життя в ХХ столітті» [2]. Назвавши себе без будь-якої підстави «Всеправославним», конгрес у Константинополі відкриває шлях до зміни святоотцівського церковного календаря (еортологіі) і до вторгнення модернізму в Православну Церкву.

Незважаючи на те, що спочатку його рішення були відкинуті майже всіма помісними Православними Церквами, Константинопольському конгресу вдалося зруйнувати літургійну і календарну єдність Православної Церкви. Реформований календар став поступово вводитися в багатьох помісних Церквах. Через це відбулося сумне роз'єднання в богослужбовій практиці окремих помісних Церков, а також і в самих Церквах,  які офіційно сприйняли це протиканонічне нововведення.

Який був тоді духовно-ідейний клімат, що породив цей «Всеправославний» конгрес в Константинополі? Хто був його ініціатором? Які його склад і канонічний статус? Яка його діяльність і рішення? Ось основні питання, які будуть розглянуті тут.

 ***

Кінець XIX в. і перші десятиліття ХХ ст. відрізняються глибокими потрясіннями і змінами в духовному житті православних народів. З одного боку, серед інтелігенції та вищих суспільних кіл швидко розвивається і остаточно затверджується світський матеріалістичний спосіб мислення і сприйняття духовних цінностей під впливом могутніх новоязичницьких течій в західній культурі. З іншого боку, в богословські та церковні кола починають проникати ідеї протестантського екуменізму, які тоді зароджувалися. Православні ієрархи та богослови починають поступово відгукуватися на заклики до «об'єднання всіх християн» - об'єднанню не по єдино можливому шляху, тобто по шляху повернення відпалих в Єдину Неподільну Православну Церкву Христову, а через пошуки спільної мови, спільних дій, і навіть молитовного спілкування між різними сповіданнями, що виключає саму думку про покаянне повернення в Православну Церкву поступово відпалих від неї.

Два окружних послання Константинопольського патріарха Іоакима III (1878-1884; 1901-1912 рр..), які в загальному дотримуються традицій, є першими офіційними документами Вселенської патріархії, в яких вже відчувається початковий вплив екуменічних поглядів.

Під непрямим впливом сильних прогресистських і революційних ідей, цілеспрямовано впроваджуваних масонством, посилюється і релігійне вільнодумство на православному ґрунті. Воно особливо характерно для т.зв. російського «релігійного відродження» в перші десятиліття нашого століття. Саме релігійне вільнодумство готує ґрунт для обновленства - цієї першої «церковної» форми «православного» модернізму (своєрідного протестантизму «східного обряду») в нашому столітті. Обновленство є релігійною течією, типовою як для післяреволюційної Росії у вкрай грубих формах, так (з відповідною специфікою) і для еллінського православного світу 20-х років. Порівняльної ілюстрацією обновленських тенденцій є собор «Живої церкви» в Росії і «Всеправославний конгрес» у Константинополі, що відбулися майже в один і той же час (травні-червні 1923 р.).

Рішення обох форумів майже однакові: вони встановлюють зміну церковного календаря, допускають другий шлюб для духовних осіб, видають й інші подібні постанови і обговорюють реформи в дусі релігійного лібералізму, немислимого за кілька років до того.

Рішучий поворот Константинополя до екуменічно налаштованої церковної політики висловився виразно в посланні-енцикліці, опублікованій в січні 1920 року місцеблюстителем патріаршого престолу, Брусським митрополитом Дорофієм (1919-1921 рр..) під назвою «До Христових Церков усього світу».Цій різкій апостасійній переміні Вселенської патріархії по відношенню до екуменізму передували і супроводжували багато ідейно-політичних чинників.

По закінченні Першої світової війни Греція - країна-переможниця. Поразка Туреччини приносить небувалий успіх політичного угруповання, очолюваного масоном Елевферієм Венізелосом (1864-1936 рр..). Завдяки її зусиллям у травні 1917 р. Греція остаточно переходить на бік Антанти і оголошує війну державам Троїстого союзу. Після закінчення війни, в силу Нейського (1919 р.) і Севрського (1920 р.) мирних договорів, Греція отримує значні території, в тому числі і в Малій Азії. Однак партія Венізелоса не задовольняється цими придбаннями, а посилено прагне до відродження древньої Візантійської імперії зі столицею Константинополем. Союзницька окупація міста (16 березеня 1920 - 6 жовтня 1923 рр..) начебто наблизила здійснення цих бажань. Саме таким політико-націоналістичним настроям піддаються керівники церковних кіл у Константинополі, де в цей час переважають політичні прихильники Венізелоса.

Вселенська патріархія навіть починає звертатися по деяким цивільним питанням не до турецького уряду, а до англійської окупаційної влади. В якості місцеблюстителя патріаршого престолу митрополит Дорофей відвідує в 1920 р. країни Західної Європи, в тому числі і Англію, для того, щоб привернути правлячі кола цих країн на користь Греції. Він навіть звертається до великих держав із пропозицією знищення турецької держави. Ці національно-політичні інтереси Константинопольських ієрархів, їх надія отримати допомогу від Антанти проти Туреччини, а також християнський лібералізм, екуменічний рух, що швидко розвивається в післявоєнні роки, пряме втручання політичних осіб та ієрархів-масонів у справи Церкви - ось основні чинники, які направили Константинопольський престол до ідей екуменізму і до активної співпраці із західними екуменічними організаціями.

Ще на початку послання-енцикліки 1920 р. заявляється, що Константинопольська Церква вважає сумісним взаємне зближення і спілкування різних «Християнських Церков» з наявністю догматичних відмінностей між ними. У посланні-енцикліці інославні спільноти іменуються «шанованими християнськими церквами», які«не є чужими і далекими, але рідними і близькими у Христі». Вони також називаються«співспадкоємцями, і одним тілом, і співпричетними обітниці Божій у Христі», і навіть пропонується заснувати «Спільноту Церков».

В якості першого кроку до зближення, послання-енцикліка пропонує «прийняття єдиного календаря для одночасного святкування головних християнських свят». Але цей документ закарбував не тільки початок зради Константинополя та його зближення з єрессю екуменізму. Він був і протизаконним, бо, будучи по суті зверненням однієї з помісних Православних Церков до єретичних спільнот, які вона іменує «Христовими Церквами всього світу», енцикліка говорить самозвано від імені всіх помісних Церков, тобто від імені всієї Православної Церкви, і це по виключно важливим догматичним і канонічним питанням. Таким чином, енцикліка є першою публічною спробою Константинопольського престолу підмінити собою авторитет Єдиної Православної Церкви.

Відповідно до енцикліки 1920 р., опублікованій і поширеній без згоди інших Церков-сестер, Вселенська патріархія входить в офіційне співробітництво з представниками екуменічного руху і в серпні 1920 р. бере участь у попередній конференції з питань віри і устрою в Женеві.

Приблизно через рік новообраний Вселенський патріарх Мелетій IV (1921-1923 рр..), про якого нижче буде сказано докладніше, у своєму слові при інтронізації заявляє: «Я віддаю себе на служіння Церкві, щоб з її першого престолу сприяти розвитку, наскільки можливо, більш тісних дружніх відносин з неправославними християнськими церквами Сходу і Заходу, для просування справи об'єднання між тими й іншими». Те ж саме екуменічне кредо сповідує друг і однодумець Мелетія IV - Афінський архієпископ Хризостом (1923-1938 рр..), що ввів новий календар в Елладській Церкві. Ось що говорить він у своєму інтронізаційному слові: «... Для такої співпраці (з інославними. - Авт.) немає необхідності в попередніх умовах або ... в догматичній єдності, бо єдність християнської любові є достатньою».

Тісний зв'язок натхненної націоналістичними прагненнями константинопольської ієрархії з післявоєнною європейською політикою, з екуменічним рухом і з масонськими колами в Греції та за її кордоном дає свій самий гіркий плід на початку 20-х років, коли на константинопольський престол сходить натхненник і організатор «Всеправославного» конгресу 1923 року вищезгаданий Мелетій IV (1871-1935 рр..).

***

Хто такий Мелетій Метаксакіс? Його ім'я в миру - Еммануїл Метаксакіс. Він народився 21 вересня 1871 у селі Парсас на о. Криті. У 1889 р. він вступає до семінарії Всесвятого Хреста в Єрусалимі. У 1892 р. приймає чернечий постриг з ім'ям Мелетій і рукопокладається в ієродиякони. У 1900 р. закінчує богословський факультет Хреста і призначається Єрусалимським патріархом Даміаном на посаду секретаря Св. Синоду. У 1908 р. за «протівобожегробску діяльність» Мелетій виганяється зі святих місць патріархом Даміаном разом з тодішнім архімандритом Хрізостомом, майбутнім Афінським архієпископом. У 1910 р. Мелетій Метаксакіс обраний Кітійським митрополитом на о. Кіпр. Ще в передвоєнні роки митрополит Мелетій починає успішні переговори в Нью-Йорку з представниками Єпископальної церкви Америки з метою«розширення взаємин між двома Церквами».

Після смерті патріарха Іоакима III († 13.11.1912 р.) Мелетій висуває свою кандидатуру на Константинопольський престол. Але Св. Синод вирішує, що «з канонічної точки зору» він «не може бути зареєстрований як кандидат на патріарший престол в Константинополі». У 1918 р. завдяки своїм політичним знайомствам і зв'язкам він протизаконно зводиться на архієпископський престол в Афінах, але після чергової політичної зміни позбавлений кафедри. Будучи Афінським архієпископом, Мелетій з групою своїх однодумців відвідує Англію і веде переговори в прихильному розумінні про возз'єднання англіканства з Православною Церквою. У лютому 1921 р. Мелетій відвідує США. У повідомленні тодішнього грецького посла у Вашингтоні, відправленому начальнику Фессалонікійської префектури 17 грудня 1921, йдеться, що Мелетій «в богослужбовому вбранні брав участь у богослужінні в англіканському храмі, уклінно молився разом з англіканами перед їх престолом і цілував його, потім виголосив проповідь і благословив тих, що знаходяться в храмі».

Тим часом 21 листопада 1921 Св. Синод Елладської Церкви видає розпорядження «про проведення слідства проти Мелетія». Однак у той же самий час, як слідство проводиться на шкоду Метаксакіс, зовсім несподівано, 25 листопада 1921 р. він обирається Константинопольським патріархом. Незалежно від цього Св. Синод Елладської Церкви 29 грудня 1921 позбавляє священного сану Мелетія Метаксакіса за низку церковних проступків і за учинення розколу. Незважаючи на це рішення, 24 січня 1922 здійснюється інтронізація Мелетія Метаксакіса на Вселенський патріарший престол. Під сильним натиском різних політичних сил позбавлення сану Мелетія було протиканонічно знято Елладською Церквою 24 вересня 1922 р. У незаконний вибір Мелетія патріархом втручаються політичні кола близькі до Венізелоса, а також Англіканська церква. Ось що розповідає про ці події митрополит Константинопольського патріаршого Синоду Герман (Каравангеліс):

«У 1921 р. моє обрання Вселенським Константинопольським патріархом було безсумнівним. З 17 голосів ... 16 були за мене. Тоді один мій друг, мирянин, запропонував мені більше 10 000 лір для того, щоб я відмовився на користь Мелетія Метаксакіса. Природно, я відкинув його пропозицію з обуренням і огидою. Проте несподівано, вночі перед виборами мене відвідала вдома делегація товариства "Національної оборони" і стала гаряче просити мене зняти свою кандидатуру на користь Мелетія Метаксакіса. Члени делегації сказали, що він має можливість внести для потреб Патріархії 100 000 $ і, оскільки у нього найдружніші стосунки з протестантськими єпископами в Англії та Америці, він був би корисним для національних цілей. Тому національні інтереси вимагають, щоб патріархом був обраний Мелетій Метаксакіс. Таке було і бажання Елевферія Венізелоса. Всю ніч я думав над цією пропозицією, -продовжує митрополит Герман. - У Патріархії панував економічний хаос. Афінський уряд перестав посилати субсидії, а інших доходів не було. Належна регулярна платня не була виплачена за 9 місяців, благодійні установи Патріархії перебували у важкому економічному становищі. Заради цього і заради народного блага, - розповідав введений в оману ієрарх, - я прийняв пропозицію... ».

Таким чином, на загальне здивування, наступного дня, 25 листопада 1921 Мелетій Метаксакіс став Константинопольським патріархом.

Неканонічність сього вибору виявляється і в наступному факті. За два дні до цього, 23 листопада 1921 р., в Константинопольському Синоді було внесено пропозицію по канонічним причин відкласти обрання патріарха. Більшість із членів Синоду голосували за прийняття цієї пропозиції. Однак у самий день вибору ті, хто голосували на користь цієї пропозиції були замінені іншими архієреями, що забезпечило обрання Мелетія патріархом. З цього приводу 20 грудня 1921 р. в Салоніках відбулося засідання більшої частини архієреїв Константинопольської патріархії. Вони оголосили, що «вибір Мелетія Метаксакіс проведений при явному порушенні Священних Канонів», і запропонували зробити «дійсний і канонічний вибір Константинопольського патріарха».

Незважаючи на все це, Мелетій закріплюється на патріаршому престолі. У 1922 р. під його тиском Константинопольська Церква без попереднього повідомлення інших помісних Православних Церков визнає поставлену під сумнів навіть Римом дійсність англіканської ієрархії. У 1923 р. він проводить «Всеправославний» конгрес (10 травня-8 червня). 1 червня духовні особи і миряни, обурені патріархом-новатором, скликають мітинг, який закінчується нападом на Патріархію з метою повалення Мелетія і вигнання його з Константинополя. 1 липня 1923, під приводом хвороби і необхідності лікування, Мелетій Метаксакіс покидає Константинополь.  А 20 вересня 1923 він пішов у відставку з посади Вселенського патріарха.

У 1926 р. Мелетій обраний другим кандидатом на овдовілий Олександрійський патріарший престол. Першим обранцем був Нубійський митрополит Миколай. Згідно встановленій практиці, патріархом має бути проголошений перший кандидат. Однак єгипетська влада із запізненням на цілий рік стверджує «обрання» Мелетія (20 травня 1926). Викликаючи невдоволення, він вводить в єпархіях Олександрійського патріархату новий календар.

Ще будучи Вселенським патріархом, Мелетій встановлює зв'язки з російськими обновленцями. У посланні обновленського Синоду з приводу обрання Мелетія на Олександрійську кафедру, між іншим, говориться: «Священний Синод (обновленський. - Авт.) із сердечною вдячністю згадує про ту моральну підтримку, яка була надана Вашим Блаженством, під час перебування Вашого Блаженства Константинопольським Патріархом, Священному Синоду початком канонічного спілкування з ним як єдино законним органом Російської Православної Церкви »[3] (див. додаток).

У 1930 р. на чолі церковної делегації Мелетій Метаксакіс бере участь у Ламбетській конференції [4] і веде переговори про «возз'єднання» англікан з Православною Церквою.

Будучи вже смертельно хворим, Мелетій виставляє свою кандидатуру на місце Єрусалимського патріарха, але обрання не удостоюється. З цього приводу митрополит Керкіри Мефодій Кондостанос (1942-1967 рр..) пише: «Втікач з святих місць, з Кітії, з Афін, з Константинополя, Мелетій Метаксакіс, - непостійний і неспокійний владолюбний дух, злий демон, не полінувався і з Олександрії нав'язатися у своєму прагненні зайняти Єрусалимський патріарший престол» [5]. Мелетій Метаксакіс помирає 28 липня 1935 р. Він похований у Каїрі.

Після всіх цих даних з біографії Мелетія навряд чи хто-небудь здивується фактом, що він був масоном. Безпосередньо після його обрання Кітіонським митрополитом Мелетій приймає масонську посвяту в Константинополі і стає членом масонської ложі «Гармонія», про що повідомляє журнал «Pythagore-Equerre» (том 4. Ч. 7-8, 1935 р.) [6].

У 1967 р. установчий комітет «Масонського бюлетня», орган великої ложі Греції, доручає масону Олександру Зервудакісу написати монографію і в ній «зобразити ще одну сяючу зірку, яка блиснула і осяяла небосхил Грецької Православної Церкви» [7]. Зервудакіс складає обширну біографію Мелетія Метаксакіса, з яким він зустрічався ще в Константинополі в трагічні для Греції дні, після її поразки у війні з Туреччиною в 1922 році.«Я його привітав так, як масон вітає масона, - пише Зервудакіс. - Він посміхнувся і сказав мені: "Бачу, що ви мене розумієте" ».

З монографії Зервудакіса ми дізнаємося, що Мелетій вперше зустрівся з масонами в Константинополі в 1906 р. Пряма співпраця Мелетія з грецькими масонськими колами в Константинополі відноситься  до 1908 року. Масони, з якими він підтримував контакт, почали діяти посилено, щоб змусити «дослідний і допитливий дух Мелетія ... зважитися ... наслідувати приклад дуже багатьох англійських та інших іноземних єпископів і ... присвятити себе таїнствам, прихованим у масонстві». Мелетій записаний в Константинопольську ложу «Гармонія» під № 44. Масонську посвяту він приймає в 1909 р. З цього приводу Зервудакіс підкреслює: «Я пам'ятаю, з якою гордістю і радістю всі брати говорили про присвячення Мелетія, обраного тоді в нашу ложу». «Після свого посвячення, - продовжує Зервудакіс, - брат Мелетій розвивав масонську діяльність скрізь, де б він не знаходився в усі час свого бурхливого життя. Дуже небагато таких, - пише на закінчення грецький масон, - які, як брат Мелетій, взяли масонство і зробили його своїм життєвим досвідом. І було для нас справжньою втратою те, що він був покликаний ... так скоро у вічність ... »

Головними соратниками протизаконно обраного на Константинопольський престол Мелетія у проведенні календарної реформи були вже згадувані архієпископ Хризостом Пападопулос, неканонічно обраний на Афінську кафедру, і проф. Афінського Богословського факультету Гамількар Алівізатос.

Саме ними була задумана і здійснена церковно-календарна реформа, проведена на «Всеправославному» конгресі в 1923 р. Обидва «ієрарха» підтримували тісні зв'язки з протестантами Англії та Америки. Обидва отримали свої кафедри при активному втручанні світської влади. Тому і обидва повинні були підкорятися масонським і політичним колам, які висунули їхні кандидатури.  «Люди, які отримали владу, є рабами тих, хто дав їм своє благовоління», - говорить святитель Василь Великий.

 ***

Ще в 1919 році, під час свого неканонічного перебування на афінському архієпископському престолі, «вільний каменяр» Мелетій Метаксакіс піднімає перед Синодом Елладської Церкви питання про зміну церковного календаря. Мелетій пропонує створити комісію для вивчення цього питання. Синод Елладської Церкви схвалює його пропозицію і видає відповідне розпорядження. Організована комісія посилає Синоду наступний остаточний текст: «На думку комісії, зміна юліанського календаря, якщо це не суперечить канонічним і догматичним підстав, може здійснитися за умови згоди всіх інших Православних автокефальних Церков і, перш за все, за згодою Константинопольської патріархії, якій було б необхідно надати ініціативу всякого роду дій у цій області, за умови не переходити на григоріанський календар, а скласти новий, більш точний в науковому відношенні календар, вільний і від інших недоліків обох вживаних календарів - юліанського і григоріанського».

Ця внутрішньо нестійка і дипломатично зважене у своїх висловах пропозиція, без особливої ​​аргументації вважає необхідною зміну церковного календаря. Одночасно з цим вона намагається зберегти потрібну пристойність, кажучи про канонічні і догматичних підстави і вимагаючи соборне рішення. Згодом ці умови будуть повністю забуті. Рішення комісії були новим кроком до такої бажаної Мелетієм і його «товаришами» календарної реформи.

Після свого блискавичного і незаконного сходження на Константинопольський престол, Мелетій Метаксакіс продовжує працювати наполегливо і методично в цьому напрямку. Він бере на себе рекомендовану комісією при Синоді Елладської Церкви ініціативу і в посланні від 3 лютого 1923 «до Блаженніших і Високопреосвященніших предстоятелів Святих Православних Церков Олександрії, Антіохії, Єрусалиму, Сербії, Кіпру, Греції та Румунії» ставить питання про зміну церковного календаря.

У посланні зазначаються такі мотиви для календарної реформи: питання про календарі існує давно, «але особливої ​​важливості набуває в наші дні», коли «стає все більш явною необхідність вживання єдиного спільного календаря, однакового з календарем, яким користуються в іншій частині Європи та Америки. Православні держави одна за іншою сприймають "європейський календар". Труднощі вживання двох календарів у суспільному житті очевидна. Тому звідусіль вирушають до Церкви побажання і прохання знайти спосіб встановити один загальний календар у світському та релігійному житті, не тільки для того, щоб православному бути в гармонії з самим собою як громадянину і християнину, але і щоб сприяти ... всехристиянській єдності, при якій всі покликані в ім'я Господа, могли б святкувати в один і той же день Його Різдво і Воскресіння» [8]. Ті ж самі мотиви патріарх Мелетій призводить і у своєму вступному слові під час відкриття «Всеправославного» конгресу.

Очевидно, що прямі підстави для церковно-календарної реформи мають своє коріння не в Переданні, богослов'ї, літургійному житті і канонічних нормах Православної Церкви, а в горизонтальних вимірах напіврелігійного, напівсвітського мислення, в екуменічному культі політико-релігійної ідеї «християнської єдності».

У своєму посланні Метаксакіс закликає «предстоятелів Святих Православних Церков дати свою згоду на створення Комісії за участю представників від кожної з них для засідання в Константинополі відразу ж після майбутнього свята Божественного Великодня, щоб ґрунтовно вивчити календарне питання та інші нагальні всеправославні питання і вказати спосіб їх канонічного вирішення».

Послання Мелетія не зустріло позитивного відгомону з боку найстаріших після Константинополя древніх патріархатів: Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського. Однак, незважаючи на це, 10 травня 1923 р. в Константинополі під головуванням Мелетія Метаксакіса вищезгадана комісія починає свою роботу. У її засіданнях беруть участь 9 членів: шість єпископів, один архімандрит і двоє мирян.

Ось імена її учасників.

Від Константинопольської патріархії: патріарх Мелетій IV - голова, Кізічеський митрополит Каліник, В.Антоніадіс - мирянин, проф. Халкінського богословського інституту.

Від Кіпрської Церкви: Нікейський митрополит Василій (згодом Вселенський патріарх 1925-1929 рр..).

Від Сербської Церкви: Чорногорський і Приморський митрополит Гавриїл (згодом Сербський патріарх, † 1952), д-р Мілутін Міланкович - мирянин, проф. математики і механіки в Бєлградському університеті.

Від Елладської Церкви: Драчковський митрополит Яків.

Від Румунської Церкви: архімандрит Юлій (Скрибан).

Церковний форум такого складу назвати «Всеправославним»  є, м'яко кажучи, свавіллям. На ньому відмовилися бути присутніми представники трьох найстаріших після Константинопольського патріархатів: Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського. Не брали участі в конгресі і Московська Патріархія, Синайська архієпископія, а також Болгарська Православна Церква (Вселенська Патріархія тоді вважала її схизматичною (розкольницькою)). Треба відзначити відсутність там не тільки більше половини помісних Православних Церков, а й сумнівні повноваження самих учасників.

На думку проф. С.Троїцького, видатного богослова і каноніста, який з'ясовує церковно-правову сторону даного питання, члени конгресу не мали права висловлювати думку своїх Церков, тому що помісні Церкви тоді ще не виробили на підставі попередньо скликаних місцевих архієрейських соборів своє визначення з питань, що ввійшли в програму конгресу. При цьому положенні делегати могли по суті виражати «тільки свою особисту, приватну думку» [9] або, в кращому випадку, думку своїх Синодів, які однак не мали права вирішувати загальноцерковні канонічні, а ще менш - догматичні питання. Проф. Троїцький оцінює з церковно-правової точки зору «Всеправославний» конгрес як «приватне зібрання кількох осіб, які поставили перед собою завдання розглянути деякі питання, що хвилюють зараз Православну Церкву, і висловити свою думку з цих питань» [10]. Однак, всупереч цієї канонічної неправомірності конгресу щодо складу та повноважень, патріарх Мелетій самовпевнено заявив в одному зі своїх виступів: «Ми працюємо як комісія всієї Церкви» [11].

І як «орган» церковного законодавства конгрес 1923 р. є потворним прецедентом. Скликаний і розпочавший свою діяльність як «Комісія Православних Церков» або «Всеправославна комісія», на третьому своєму засіданні 18 травня 1923, він перейменований у «Всеправославний конгрес». Проф. Троїцький зазначає, що вперше в історії Православної Церкви, в якій до цих пір був тільки один орган загальноцерковного законодавства - собори, зараз це завдання бере на себе якийсь «Всеправославний конгрес», започаткований за прикладом панагліканських конгресів ... й політичних конгресів і конференцій. У своєму меморандумі від 14 липня 1929 до Архієрейського собору Елладської Церкви Кассандрійський митрополит Іриней († 1945) з обуренням пише: «Яке право мав цей приходько (Мелетій Метаксакіс) без думки митрополитів Вселенського престолу скликати Всеправославний конгрес? І згідно яким законом або канону предстоятель однієї помісної Церкви міг скасувати рішення всіх східних патріархів з питання календаря і пасхалії, прийняте видатними патріархами - Константинопольським Єремією II, Олександрійським Мелетієм Пігаса, Антіохійським Іоакимом та Єрусалимським Софронієм? Чи припустимо в цивільних справах, щоб нижча судова інстанція скасовувала рішення вищої?»

Узагальнюючи, скажемо: згідно святих канонів церковні питання помісного і вселенського значення обговорюються і вирішуються єдино Собором єпископів, які мають паству і єпархії, а не «конгресами», «нарадами» або «конференціями». З церковно-правової точки зору «Всеправославний» конгрес у Константинополі неканонічний  за своїм складом, повноваженнями і функціями. Тому його рішення, прийняті абсолютно неправомірно, нібито від імені всієї Православної Церкви, не можуть мати ніякого значення для помісних Православних Церков. Нижче ми побачимо, що і самі рішення за своїм змістом знаходяться в різкому протиріччі з канонами Православної Церкви.

***

Окреслимо побіжно роботу Конгресу 1923 Вона протікає в 11 засіданнях від 10 травня до 8 червня 1923 і не обмежується тільки питанням про реформу церковного календаря. На другому засіданні 11 травня 1923 Патріарх Мелетій перераховує такі «канонічні і церковні питання», за якими комісія повинна була виробити свою думку:

1. Питання про переміщення великих свят в пам'ять святих на найближчий недільний день з метою зменшити кількість неслужбових днів.

2. Перешкоди до шлюбу.

3. Питання про шлюб духовних осіб:

а) єпископський сан і шлюб;

б) другий шлюб овдовілих дияконів і священиків;

в) чи необхідно таїнству священства неодмінно слідувати після таїнства шлюбу?

4. Питання про богослужіннях.

5. Пости.

6. Необхідність скликати щороку всеправославні собори.

До шести вищезазначених пунктів додаються ще й питання про вік рукоположення, про підстрижене волосся кліриків та їх одяг. Всі вони, на чолі з питанням про календар, ставляться на обговорення з наступними, притаманними післявоєнному «православному» лібералізму, обновленським тенденціям:

• скасуванням церковного юліанського календаря для нерухомих і рухомих свят, з допущенням можливості, щоб Великдень стала нерухомим святом, зафіксованим в певний недільний день;

• готовністю прийняти всяку нову, більш досконалу в науковому відношенні календарну систему, не виключаючи навіть відмови від седмичного порядку днів;

• допущенням одруженого єпископату, другого шлюбу священнослужителів, відповідно - шлюбу після висвячення;

• скороченням тривалості богослужінь і постів.

Обговорюється також і можливість об'єднання англікан з Православною Церквою. Так, наприклад, на п'ятому засіданні конгресу 23 травня 1923 присутній в якості гостя колишній оксфордський єпископ Гор разом з супроводжуючим його англіканським священиком Бекстоном. Гість займає місце праворуч від патріарха Мелетія і вручає йому два документи. Один з них містить підписи 5000 англіканських священиків, які оголошують, що на їх погляд не існує перешкод для повного об'єднання з православними. Інший документ являє собою доповідь про умови об'єднання. Гор висловлює свою велику радість, що присутній на Всеправославному конгресі, «який зібрався для того, щоб обговорити різні церковні питання і, головним чином, питання про календарі. Для нас, що живуть на Заході, - підкреслює англіканський єпископ, - було б великим духовним задоволенням мати можливість святкувати спільно (з православними) головні християнські свята: Різдво, Воскресіння, і П'ятидесятницю». Нагадаємо, що сам Мелетій Метаксакіс вказав у своєму посланні до предстоятелів семи помісних Православних Церков, що календарна реформа необхідна, «щоб сприяти всехристиянській єдності, щоб всі, покликані ім'ям Господа, святкували в один і той же день Його Різдво і Воскресіння». Всього лише через три роки після оголошення енцикліки Константинопольської патріархії від 1920 р. здійснюється перший крок до зближення з інославними, передбачений нею, - «прийняття єдиного календаря для одночасного святкування великих християнських свят». Втім, не дивно, що задовго до того, як конгрес прийняв ці рішення, патріарх Мелетій звертається до англіканськоого єпископа Гора, просячи його повідомити Кентерберійського архієпископа, що «ми схильні прийняти новий календар, який би Захід винайшов у майбутньому». Тенденція, яка раніше окреслена рішення «Всеправославного» конгресу по календарному питанні, тут виражена з повною відвертістю.

 ***

Головне питання, яке обговорює Константинопольський конгрес, - це прийняття т.зв. «Новоюліанського», або «виправленого юліанського» календаря проф. М. Міланковича - одного з учасників конгресу. Цей календар фактично збігається з григоріанським до 2800 року, коли з'явиться в високосний роках різниця в один день, яка, однак, буде вирівняна в 2900 році. Дивовижна винахідливість! Таким чином, стає можливим «одночасне святкування головних християнських свят» з інославними, і в той же самий час православні традиціоналісти можуть бути переконані, що папський календар не прийнятий.

Втім, ще під час конгресу патріарх Мелетій намагається в класичному єзуїтському стилі заспокоїти противників календарної реформи. На IV засіданні конгресу 21 травня 1923 він оголошує телеграму Єрусалимського патріарха Даміана такого змісту: «Зміна церковного календаря не приносить ніякої користі і не буде прийнята нашою патріархією, тому що вона ставить нас у надто невигідне становище у Всесвятих паломницьких місцях по відношенню до латинян». «Згідно цієї телеграми, - заявляє Мелетій, - Єрусалимська Церква не бажає, щоб ми перейшли на григоріанський календар і святкували Великдень завжди разом з латинянами. Враховуючи, однак, те, що ми не приймаємо григоріанський календар, і що через певну кількість років настане різниця між латинянами та православними у святкуванні Великодня, претензії Єрусалимської Церкви почасти задоволені». Правда, Мелетій «пропускає» уточнення, що «певне число років» є, по суті, цілі дев'ять століть!

Константинопольський конгрес  5-6 червня 1923 приймає такі рішення, які негайно надсилаються афінському архієпископу Хризостому Пападопулосу:

1. Про виправлення юліанського календаря і про визначення святкування Св. Пасхи «на підставі астрономічних обчислень».

2. Про умови, за яких Православна Церква брала б участь в обговоренні нового календаря, «більш досконалого в науковому та практичному відношенні».

3. Про шлюб священиків і дияконів після висвячення.

4. Про другий шлюб овдовілих священиків і дияконів.

5. Визначення різнорідного змісту: про нижню межу віку висвячення в три ступені священства; про волосся і зовнішній вигляд кліриків; про збереження чернечих обітниць; про перешкоди до шлюбу; про святкування пам'яті святих протягом тижня як присутствених днях; про пости.

6. Про відзначення 1600-ї річниці Першого Вселенського Собору в Нікеї (325-1925 рр..); Про скликання Всеправославного собору.

7. З питання про рішення живоцерковницького собору, який відбувся в Москві в червні 1923 р., та  позбавив сану Всеросійського патріарха Тихона, що перебуває у в'язниці.

Рішення про «виправлення» юліанського календаря, яке скасовує і юліанську пасхалію, закінчується текстом: «Ця реформа юліанського календаря не є перешкодою для його подальшої видозміни, яку забажали б прийняти всі Християнські Церкви». Ця ідея розвинена більш докладно і конкретно в другому рішенні, де говориться дослівно наступне: «Всеправославний конгрес у Константинополі ... просить Вселенську патріархію після попереднього обміну думками з іншими Православними Церквами повідомити Товариству народів, що Православна Церква охоче бажає взяти майбутній новий календар, наскільки його прийняли б усі Християнські Церкви ... Православна Церква вважає кращим календар, в якому збережено порядок днів тижня, не зв'язуючи себе однак цією думкою, якщо інші Церкви погодяться прийняти новий календар, який скасовує порядок днів тижня».

Далі в рішенні вказується, що за згодою «Християнських Церков» Православна Церква готова святкувати Пасху Христову як нерухоме свято в певний недільний день, з побажанням, щоб «такий нерухомий недільний день Великодня відповідав би дійсному недільному дневі Воскресіння Господнього, визначеного за допомогою наукових методів».

У тому ж самому дусі православного модернізму, повного навіювань про «співзвуччя із сучасністю» та про «екуменічні широти», витримані і наступні чотири рішення Конгресу 1923 р. в повному протиріччі з церковним Переданням і канонами (26-м Апостольським правилом, 3-м і 6-м правилами VI Вселенського собору) третє і четверте рішення Конгресу допускають шлюб священиків і дияконів після висвячення, а також і другий шлюб для овдовілих кліриків.

У п'ятому рішенні вважається правильним для духовних осіб стригти волосся і поза храмом носити світський одяг; помісні Церкви призиваються самі вирішувати кожен окремий випадок святкування пам'яті святих в будні дні «доти, поки буде знайдений і прийнятий новий календар, який передбачає відзначення певних свят тільки в Неділю, для того щоб зменшити кількість неслужбових днів». На практиці це вимагало б створити новий Місяцеслов і Типікон. У шостому рішенні висловлюється прохання до Вселенської патріархії взяти на себе ініціативу щодо скликання Всеправославного Собору для вирішення «всіх питань, що хвилюють зараз Православну Церкву».

«Все це не притаманне Соборній Церкві» - цими словами святителя Афанасія Великого можна коротко оцінити діяльність і рішення «Всеправославного» конгресу 1923

І дійсно, перші п'ять рішень цього конгресу знаходяться в повному протиріччі з Переданням і канонічними нормами Соборної Православної Церкви. Відміна юліанської пасхалії - врозріз з 7-м Апостольським правилом і з рішенням I Вселенського собору, на яке посилається 1-е правило Антіохійського собору, - потенційно накладає на Константинопольський конгрес важкі канонічні санкції. Згадані правила категорично забороняють святкувати Пасху Христову в один і той же день з іудейською. При Новоюліанській (= григоріанській) пасхалії Воскресіння Христове іноді святкується в один і той же день з іудейською паскою, а часто і раніше за неї. Варто відзначити, що, згідно з постановою свв. отців Антіохійського собору, порушники визначення про святкування Великодня повинні бути відлучені від Церкви без попереднього розгляду вчиненого ними порушення. Такий суворий вирок зустрічається в канонах надзвичайно рідко. У подібному ж дусі складені і соборні постанови - Сігіліони Східних патріархів від 1583 і 1848 р., а також і Окружне послання Вселенського патріарха Кирила V від 1756 р., яке категорично засуджує тих,  хто прийняв григоріанський календар і пасхалію.

Лякаючись цих санкцій і усвідомлюючи свою величезну канонічну відповідальність у разі зміни єдиної пасхалії - юлианскої, жодна з помісних Православних Церков, які взяли новий календар для свят нерухомого мінейного кола (за винятком Фінляндської Церкви), що не осмілилася ввести і григоріанську пасхалію. Таким чином на практиці новостильні церкви стали користуватися в одному і тому ж році одночасно двома календарями: григоріанським для нерухомих свят та юліанським - для рухомих.

Жодна з Помісних Церков не прийняла і рішень Конгресу, згаданих у пунктах 3, 4 і 5-м, через їх кричущі протиріччя з церковним Переданням і канонами.

Навіть, якщо не зважати на зазначену неправомірність Константинопольського конгресу щодо складу та повноважень, сам зміст його діяльності, його протиканонічних рішень красномовно свідчать про його повну неспроможність, про антиправославну сутність цього Конгресу, який назвав себе (яка іронія!) «Всеправославним».

Утім, ще під час його роботи піднімається сильна хвиля обурення. Сам Афінський архієпископ Хризостом Пападопулос, один з ініціаторів календарної реформи, пише: «На жаль Східні патріархи, що не прийняли участь у Конгресі, з самого початку відкинули одним словом всі його рішення». А масон А.Зервудакіс у своїй монографії про Мелетія Метаксакіса зазначає: «Але Мелетій Метаксакіс зустрів великий опір, коли побажав застосувати в Константинополі деякі зразки з Америки, а також і внаслідок його новаторських поглядів щодо календаря, пасхалії, шлюбу кліриків та ін., які він розвинув на Всеправославному конгресі та які породили проблеми і сильний опір».

Нагадаємо, що ще 1 червня 1923 духовні особи і миряни зібралися в Константинополі на мітинг, який переріс у напад на Патріархію з метою повалення Мелетія і вигнання його з міста.

Незважаючи на це, 25 липня Константинопольський Синод, ще під головуванням Мелетія, звертається письмово до помісних Православних Церков, заявляючи, що очікує їх «загального схвалення» рішення про церковно-календарну реформу, для того, щоб оповістити «рішення Конгресу як вирішення Єдиної, Святої , Соборної і Апостольської Церкви» (sic!).

Ця амбіція масона Мелетія Метаксакіса зустрічає, однак, серйозну відсіч. Олександрійський патріарх Фотій (1900-1925 рр..) у своєму посланні від 25 червня 1923 до Антіохийского патріарха Григорія IV (1906-1928 рр..) визначає календарну реформу як «безцільну, неканонічну і шкідливу» [12]. За словами патріарха Фотія, постанови Константинопольського конгресу «пахнуть єрессю і схизмою». Зі свого боку, патріарх Григорій IV у посланні до Вселенського патріарха від 7 жовтня 1923 вказує, що рішення про зміну календаря прийнято поспішно і що його застосування передчасно і сумнівно. Єрусалимський патріарх Даміан (1897-1931 рр..) у телеграмі Константинопольському патріарху від 6.9.1923 року також підкреслює: «Для нашого Патріархату неможливо прийняти зміну церковного календаря, оскільки вона ставить нас в занадто невигідне становище у всесвятих паломницьких місцях по відношенню до латинян і через небезпеку прозелітизму».

Патріарх Мелетій IV не соромиться вдатися і до обману, щоб досягти своїх антиправославних реформаторських цілей. Листом від 10.7.1923 р. він намагається обдурити Фінляндського архієпископа Серафима, що нове літочислення прийнято для церковного вжитку згідно нібито загальної думки та вирішенню Православних Церков. Таким же способом був введений в оману і російський патріарх Тихон. Вважаючи, що календарна реформа сприйнята всією Православною Церквою, він видає розпорядження ввести новий календар в Російській Православній Церкві. Народ, однак, рішуче заперечив цьому нововведенню. Коли ж згодом з'ясувалася істина, патріарше розпорядження було скасовано. Від імені російських ієрархів Закордоном Київський митрополит Антоній оголосив, що рішення Константинопольського конгресу «про реформу церковного календаря не можуть бути прийняті Російською Православною Церквою Закордоном, оскільки вони суперечать свв. канонами і стародавній церковній практиці, освяченій Вселенськими соборами».

У листі від 8/21.06.1923 р. Сербський патріарх Димитрій повідомляє Мелетія Метаксакіса, що він може погодитися з рішенням Конгресу про календарну реформу тільки «за умови, що воно буде застосовано одночасно у всіх Православних Церквах». Кіпрський архієпископ Кирил у телеграмі і листі від 23.08/5.09.1923 р. пропонує «відкласти виконання прийнятих рішень до тих пір, поки буде досягнута згода всіх Церков, щоб уникнути сумного роз'єднання і схизми в Православній Церкві». Єдино Бухарестський митрополит Мирон (Крістя) у листі від 17.12.1923 р. повідомляє, що Румунська Церква прийняла рішення Конгресу і що воно буде застосоване в 1924 р.

Факт, що помісні Церкви були піддані зовнішньому тиску з метою змусити їх прийняти рішення про календарну реформу, виявляється в наступному відвертому визнанні Афінського архієпископа Хризостома Пападопулоса: «Посли Румунії та Сербії в Афінах постійно запитували Афінського архієпископа, чим пояснити таку затримку у здійсненні рішення Конгресу» . А в одній доповіді Елладської Церкви після введення нового календаря в її межах (1924 р.) читаємо: «На жаль ... це зміна (календаря. - Авт.) здійснилася не шляхом дослідження та попередньої підготовки, а, головним чином, під впливом зовнішніх чинників». Втім, грубе втручання світської влади при примусовому введенні нового календаря для церковного вжитку в Греції, Румунії та Фінляндії було пов'язано, як відомо, з хвилею насильства проти православних, які дерзнули відстоювати свою батьківську віру.

Сам Афінський архієпископ Хризостом Пападопулос, один з найактивніших прихильників календарної реформи, знаходить доцільним обговорити ще раз церковно-календарне питання на Архієрейському соборі Елладської Церкви у зв'язку з наполегливою вимогою Олександрійського патріарха Фотія про скликання Вселенського собору. Втім, сама Константинопольська патріархія відповідно до пункту 2 шостого рішення «Всеправославного» конгресу, хотіла скликати Вселенський собор ще в 1925 р. Ґрунтуючись на гіркому досвіді конгресу 1923 р., Сербська Церква висловлює побажання, щоб на цьому соборі брали участь усі автокефальні Православні Церкви та щоб він був скликаний тільки після серйозної підготовки в комісіях автокефальних Церков і після спільної підготовчої конференції.

І дійсно, у зв'язку з підготовкою Всеправославного собору в 1930 р. скликається Міжправославна комісія в монастирі Ватопед на Св. Горі Афон. Представник Сербської патріархії Охридський митрополит Микола (Велимирович; † 1956), ієрарх праведного життя і високої освіченості, погодився, щоб Сербська Церква взяла участь у роботі комісії тільки після того, як його переконали, що ця Міжправославна комісія не має нічого спільного з «Всеправославним» конгресом в Константинополі, який прийняв рішення про зміну календаря.

Однак, всупереч реакції проти рішень Конгресу 1923 про календарну реформу і всупереч категоричній відмові прийняти інші його протиканонічні рішення, т.зв. «Новоюліанський» календар поступово сприймався правлячими органами багатьох помісних Церков [13]. Наступник Мелетія Метаксакіса Григорій VII, оточений послідовниками і учнями свого попередника, ввів в тому 1924 р. новий календар у Константинопольській патріархії. 1 березня 1924 на новий стиль перейшла і Елладська Церква. Румунська Церква прийняла «новоюліанський» календар 1.10.1924 р. і отримала за це від Константинополя патріаршу гідність, якої у неї до тих пір історично не було. Як ми вже згадали вище, Мелетій Метаксакіс в бутність свою Олександрійським патріархом ввів новий календар і в Олександрійській патріархії. Згідно усної заяви, зробленої Емесським митрополитом Олександром в липні 1948 р., Антіохійська патріархія була змушена прийняти новий календар під тиском арабів з Америки, без матеріальної допомоги яких вона не могла б себе утримувати [14].

Цей тяжкий ряд фактів може бути продовжений. Але й цього достатньо, щоб показати трагічні наслідки «Всеправославного» конгресу в Константинополі. Застосування його протиканонічного рішення про церковно-календарну реформу, хоча і частково, розриває одвічну літургійну єдність Православної Церкви, порушує вселенську єдність помісних Православних Церков, викликає поділ у самих помісних Церквах між прихильниками батьківського церковного календаря і тими, хто прийняв  «виправлений юліанський» календар.

«Всеправославний», або, якщо його назвати по суті, антиправославний конгрес у Константинополі - це перше роз'єднання в єдності Православ'я в нашому (ХХ) столітті. Саме через нього в Православній Церкві з'явився троянський кінь екуменізму, з утроби якого продовжують виповзати все нові і лжепророки Ваала, які намагаються зруйнувати священні вівтарі Православ'я, щоб спорудити на їх уламках капища єресі і заблуджень.

 Додаток

1 червня 1924 в «Известиях» було надруковано таке повідомлення:

Вселенський патріарх усунув колишнього патріарха Тихона від управління Російської Церквою. Московський представник вселенського патріарха архім. Василь Дімопуло повідомив представнику РОСТу наступне:«Мною щойно отримано з Константинополя повідомлення про те, що Константинопольський патріарший синод під головуванням Вселенського патріарха Григорія VII виніс постанову про відсторонення від управління Російською Правосланвою Церквою Патріарха Тихона, як винного у всій церковній смуті. Постанова ця винесена на засіданні синоду при Вселенському патріархові 6 травня і прийнята одноголосно. Одночасно Вселенський патріарх визнав Російський синод (обновленський) офіційним главою Російської Православної Церкви».

Про автора:

Єпископ Фотій Тріадицький (Болгарська Православна Старостильна Церква), в миру Росеп Димитров Сіромаха, народився 17/30 червня 1956 р. у Софії, де в 1981 році закінчив Духовну академію. Потім продовжував навчання у столичному університеті, закінчивши його зі спеціальністю з класичної філології. Духовний розвиток єпископа Фотія відбувався під керівництвом учня архієпископа Серафима (Соболєва) архімандрита Серафима (Алєксєєва; † 13/26 cічня 1993 р.), відомого своєю написаною разом з архімандритом Сергієм (Язаджіевим) книгою «Чому православному християнинові неможна бути екуменістом». У 1988 р. о. Фотій був висвячений у священний сан, а 17 січня 1993 р. у монастирі свв. Муччи. Кипріана та Юстини  неподалік від Афін, відбулася його хіротонія на єпископа для старостильних християн Болгарії. Єпископ Фотій носить титул Тріадицького - по древньому найменуванню софійської кафедри.

[1] Събев Т. Църковно-календарният въпрос. София. 1968. С. 33–34, 54, 58, 62, 64.

[2] Троицкий С. Будем вместе бороться с опасностью, ЖМП. 1950. № 2. С. 46.

[3] Цит по: А.Буевский. Патриарх константинопольский Мелетий IV и Русская Православная Церковь. ЖМП. 1953. № 3. С. 36.

[4] Так называется собор всех «епископов» Англиканской церкви, который созывается в резиденции Кентерберийского архиепископа и примаса всей Англии раз в десять лет.

[5] Εισαγωγη: Пρακτικα και Αποφασεις του εν Κωνσταντινουπολει Πανορθοσοξου Συνεδριου 10.5.–8.6.1923, ΑΘηναι, 1982, σελ.δ.

[6] Цит. по: Троицкий С. Указ. раб. С. 37.

[7] Ο οικουμενικος πατριαρχης Μελετιος Μεταξακης (1871–1935), α) ο Μασωνος, β) ο Νεωτεριστης, γ) ο Οικουμενιστης – ОЕМ, τ. β. 1990, I–XII, τευχη 18-21, σελ. 149–152.

[8] Пρακτικα και Αποφασεις του εν Κωνσταντινουπολει Πανορθοσοξου Συνεδριου 10.5.–8.6.1923, ΑΘηναι, 1982, σελ. 5–20.

[9] Троицкий С. По въпроса за втория брак на священиците. — «Църковен вестник». София. 1949. б. 39-40. С. 1–2.

[10] Цит. по: Архим. Серафим. Православният възглед върху стария и новия стил на календара. София. 1972. С. 32–33.

[11] Пρακτικα και Αποφασεις του εν Κωνσταντινουπολει Πανορθοσοξου Συνεδριου 10.5.–8.6.1923, ΑΘηναι, 1982, σελ.36.

[12] «Църковен вестник». 1923. № 41. С. 5.

[13] Новый календарь был принят только для минейного круга неподвижных праздников, вопреки решению Конгресса, где предусматривалось изменение и Пасхалии. Дата Христовой Пасхи продолжает определяться в соответствии с древнецерковной александрийской пасхалией.

[14] Архим. Серафим. Указ. соч. С. 37–38.