понеділок, 19 березня 2012 р.

Горіти й не згорати


Синдром хронічної втоми й синдром емоційного вигорання — мабуть, найпоширеніші хвороби душі, які породжують сьогодні попит на психологів усіх напрямків. На цих нових хворобах роблять імена, кар’єри і статки. Не дивно, що тема ця, завдяки несподіваній популярності, стала актуальною для багатьох — і у світських, і в церковних колах. Для мене було важливо розібратися в природі цих явищ із точки зору християнства.

Ці роздуми — розповідь про особистий досвід, про те, з чим сама зіштовхнулася і що зрозуміла.

Вигорання і волонтери

Вперше з темою емоційного вигорання я стикнулася, коли почала проводити семінари з підготовки волонтерів. Особисто мені цей синдром був невластивий. Але є такий факт: волонтери, «відслуживши» певний строк, несподівано йдуть. Спочатку у справах, але справи затягуються, і через деякий час вони просто зникають. Чого гріха таїти, не обійшлося й без осуду з мого боку — за що й отримала гарний урок. Дитячий будинок, який до того я справно відвідувала, що далі, то рідше вітав мене у своїх стінах. Поважні причини, звісно, знаходилися. Добре, що мистецтвом самовиправдовування ми володіємо краще, ніж будь-яким іншим...

Ось тоді я вперше серйозно замислилася над тим, що міфічна хвороба століття під назвою «синдром емоційного вигорання» має цілком реальні обриси.
Так почалася моя робота в цьому напрямку. Сьогодні з інтернету, цієї бездонної ями, можна витягти що завгодно. Перше, що мені трапилося, — це найпоширеніший погляд на вигорання, як на певний неправильний розподіл душевних ресурсів. З інтернетом зараз легко стати «спеціалістом», і я швидко перетворилась на «знавця» вигорання. На сайтах пропонувалися найрізноманітніші способи боротьби з вигоранням: підрахунок жовтих машин по дорозі з роботи, використання кабінетів фізичної розрядки з гумовими стінами й підлогою, візуалізація своєї втоми і зображення її в образах та символах. Але головне, що радили інтернет-джерела, — це збереження ресурсу, піклування про себе, а також позитивний погляд на життя та «притягання плюсів». Засоби ці не допомагали, хоча неабияк пожвавили наші зустрічі волонтерів і зробили їх популярними. Це було так приємно — займатися якимись психологічними тренінгами, вправами, жонглювати іменами, цитатами, теоріями. Вдячна Богові, що цей період був нетривалим і я встигла «спокусити» на цьому шляху не так багато людей.
Протвереження настало, коли якось я поставила запитання своєму вчителеві. Він дуже багато працює і, на мій погляд «професіонала з вигорання», — перебуває в групі ризику, навіть більше того, згідно з інтернет-теоріями, уже давно й остаточно мав згоріти вщент. Я спитала, що він думає про вигорання. Він відповів несподіваним запитанням: якщо є благословення священика, то про яке вигорання може йти мова? «Ви вірите в силу благословення?» — так він мене спитав.
Усі мої шукання були поставлені під удар. Як же працювати тепер з волонтерами, що відповідати на їхні запитання? Але головне, як самій собі відповісти на ці нові «незручні» запитання? А як визнати перед усіма, що все, що ми робили досі було щонайменше недоладним? А недоладність ця ставала все більш очевидною...
Проте волонтери вигорали! І з цим також треба було щось робити...

Розлучитися з собою

Вигорання стосується насамперед людей, які працюють у сфері «людина-людина», і перш за все — вчителів, медиків, соціальних працівників та психологів. У пошуках відповідей на мої запитання мені допомог­ли приклади людей, які все життя працювали в цих сферах.
Моя вчителька з літератури, Валентина Федорівна, розповідала нам, некерованим старшокласникам, про Толстого й Достоєвського, Стендаля й Бальзака так, що ми їх читали! Ішли до бібліотеки, стояли в черзі, поспішали прочитати до визначеного строку — і не заради оцінки, а тому, що доля Наташі Ростової або Розкольникова нам була справді небайдужа. Звідки в неї, жінки пенсійного віку, з року в рік бралися сили говорити, відчувати, жити цим знову і знову, немов уперше? У колективі таких вчителів часто вважають юродивими, оскільки вони у щось вірять, щось роблять, до чогось закликають — живуть, одним словом, попри все!
Про вигорання медиків та їхній цинізм написано й сказано чимало. Нечасто почуєш про приклади протилежні, але вони є. Знайомий акушер-гінеколог у відділенні патології одного з пологових будинків столиці каже, що втомлюється смертельно, часом залишаючись без нормального тривалого сну по кілька діб. У своєму житті він не зробив жодного аборту. Як у віруючої людини, у нього є благословення митрополита хрестити дітей, якщо немає шансів, що вони доживуть до приїзду священика. А скільки дітей, на яких «поставили хрест», тепер живуть і радіють життю! Минають роки, а він усупереч усім теоріям не вигорає, хоч втомлюється, і живе не шкодуючи себе. Щось у його роботі дає йому наснагу.
Не можу не згадати й Андрія Володимировича Гнєздилова, який у свій досить похилий вік, попри «небезпечний» діагноз, долає чималі пітерські відстані й поспішає до своїх помираючих хворих із хоспісу, допізна втішаючи, розповідаючи казки, проводжаючи в останню дорогу. Водночас підбадьорює персонал, допомагає волонтерам, розмовляє з лікарями...
Чи знають ці люди, що в кінці 70 х в Америці був відкритий синдром емоційного вигорання і що зараз співробітників з подібним діагнозом там відправляють на лікарняний? Щось підказує мені, що вони не скористалися б подібним приводом для відновлення свого внутрішнього ресурсу.
«Хто не витрачає себе, стає порожнім місцем», — каже Екзюпері. Ця порожнеча й відчуття безглуздості знайомі сьогодні занадто багатьом. Втрата сенсу життя — лихо нашого часу. Але ж і соціальне служіння розквітло так рясно саме в наш час. Ці соціальні явища немов сперечаються одне з одним, намагаються щось одне одному довести: волонтерів стає тим більше, чим дужче ми занурюємося в комфорт, насолоду, гонитву за успіхом і ефективністю в усіх їхніх виявах.
І як радісно, що відповідь не треба шукати в хитромудрих книгах. Вона давно чекає на нас у найголовнішій Книзі: «Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, — той знайде її» (Мф. 10, 39). Ось і вишикувалися думки. І питання про благословення тепер не видається незручним.

Ефект запобіжника

Вигорання — друг! Саме так вважає лікар-психотерапевт з Німеччини Мартін Грабе. Його книжечка, тоненька й непримітна, немов чекала на мене того літа на книжковому базарі. Лікар порівнює вигорання з лампочкою-індикатором автомобіля. Якщо в автомобілі ввімкнено все, що тільки може бути ввімкненим, відчинені всі двері, працює кондиціонер, гримить музика, то рано чи пізно акумулятор сяде. Але перед тим як це трапиться, спалахне лампочка. Синдром вигорання є, за словами вченого, цим індикатором.
Що це дало мені? Перш за все, розуміння, що з вигоранням не треба змагатися! Необхідно дослухатися до себе, вдивлятися в себе й у свій душевний устрій, а не шукати зовнішніх причин. Не вони призводять до охолодження й розчарування — а визначення хибної мети, відсутність почуття міри та рішуче небажання розуміти себе.

Процес чи результат?

Говорячи про збереження ресурсів, одразу згадують про ефективність, позитивне мислення й успішність. Намагаючись зберегти себе в прагненні до цих «маяків», люди відчувають свою непотрібність, марність і, внаслідок цього, повністю байдужіють до своєї справи. Тоді їм пропонують ще більше сил приділяти перегляду розподілу своїх ресурсів з метою їх збереження, і після недовгого полегшення все стає ще гіршим...
Марія прийшла на курси православних психологів і потрапила до мене в групу. Більше десяти років вона працює на телефоні довіри при церкві у своєму місті. Їй бракує терпіння та сил: власні проблеми, люди, які телефонують просто з цікавості, ненормований робочий день. Крім служіння, є ще робота, родина та інші обов’язки. Походивши на різні психологічні тренінги, вона довідалася, що в неї комплекс рятувальниці, емоційне виснаження і вигорання. Раніше лише знайомі крутили пальцем біля скроні, а тепер і психологія «викрила» її ентузіазм. Марії рекомендували ретельно «пропрацювати» своє дитинство і зайнятися собою замість порятунку інших.
Проте напружене життя «ненормального» волонтера виявилося для неї значно ближчим за блукання по психологічних групах. Пригадується анекдот про джмеля, який, з точки зору аеродинаміки, взагалі не повинен літати. Але джміль про це не знає, а тому літає.
Шукачів «ефективності» та «успішності» на різних тренінгах орієнтують на результат. Процес малозначущий і нецікавий, коли йдеться про орієнтацію на результат. Можливо, лікарі скептично посміхнуться. В їхній справі дійсно важливий результат, наслідки. Але я пригадую слова лікаря Андрія Гнєздилова, засновника першого хоспісу в СНД. Він говорить нам, що важливий процес хвороби і процес одужання. Лікар має бути максимально включений у процес, лише тоді можливий позитивний результат. Гонитва за результатом часом змушує нас йти по головах, проходити повз людей, перескакувати через долі, біль, страждання. Коли ми знаходимося в процесі, у нас є шанс бути присутніми, брати участь у бутті разом, як сказав би Гайдеггер. Знеособлення як наслідок гонитви за результатом — один із можливих шляхів до вигорання.

Почуття міри

Як і в кожній справі, у соціальному служінні необхідне почуття міри. Саме визначати міру вчить історія з житія Пахомія Великого. Братія монастиря, засновником якого був святий Пахомій, займалася плетінням рогожок. Кожний мав виконувати добову норму — п’ять штук. І ось Пахомій помітив, що один брат удвічі перевиконує норму (з точки зору сумнозвісної ефективності, за сьогоднішніми мірками, цей брат був успішною людиною). Тоді святий покликав брата до себе і сказав йому, що плести слід встановлену кількість рогожок, не більше. Це, безперечно, обурило «ефективного» монаха. «Ти закопуєш Богом надані мені таланти в землю», — обурювався він. Пахомій прийняв волю брата, сказавши йому, що коли він насправді настільки обдарований, то нехай плете стільки, скільки може, але... при цьому не виходить зі своєї келії. Оскільки історія ця дуже давня, то до нас дійшли два варіанти закінчення: у першому, більш оптимістичному, монах усоромився свого марнославства, отримавши урок. У другому варіанті монах пішов із монастиря. Не дивно: успішним людям не місце поруч з посередністю. Але й не місце в монастирі.
Існує встановлений режим поїздок до дитячих будинків, якими ми опікуємося: раз на тиждень, у певний час, плюс свята та форс-мажори. Діти знають, що в призначений час до них приїдуть, пограються, почитають, допоможуть підтягти хвости в навчанні й дати лад речам. З такою «нудною» періодичністю волонтери приносять користь дітям, і нічого понад норму! Скільки докорів доводиться вислуховувати від волонтерів-неофітів — у тому, що їм не дають робити добрі справи, що вся ця психологія лише заважає. І коли я бачу «новобранця», який аж надто старається у своєму служінні (це нерідко трапляється на перших порах), пропоную чесно відповісти на запитання: чи так само ти чинив би, коли б ніхто й ніколи про це не довідався? Ті, кому вистачає чесності сказати собі правду, як правило, одумуються і стають вірними волонтерами на довгі роки.

Смислотерапія

«Коли знаєш «навіщо», подолаєш будь-які «як», — справедливість цих слів Віктор Франкл довів власним життям — трьома роками концтабору, десятиліттями наполегливої праці й тим спадком, який залишив по собі. Якщо людина знає, для чого і заради чого вона робить свою справу, то з Божою допомогою все до снаги їй подолати. Смисли можуть змінюватися, переживатися, віднаходитися знову. Кожному, незалежно від роду діяльності, з метою профілактики від новомодної хвороби слід працювати в пошуку власного смислу. Перейняти чийсь смисл неможливо, як і списати із зошита сусіда або вичитати в книзі. Його можна знайти, нехай би якою безвихідною не здавалася ситуація або марною — робота. І якщо це вдалося Франклові в Аушвиці, то чому не вдасться нам? Пригадується один із моїх улюблених фільмів «Закоханий за власним бажанням». Колишній спортсмен, п’яниця і гультяй, справжній цинік із допомогою впертої дівчини знаходить новий смисл не лише в надокучливій, безглуздій роботі на металургійному заводі, але й у власному житті.
Я не заперечую синдрому вигорання і хронічної втоми. Це може трапитися з кожним — усі люди недосконалі. Справа лише в тій позиції, яку ми займаємо. Чи прагнемо вціліти, віддавши себе в спеціальний банк на зберігання, — чи знаходимо нові смисли, аби рухатися далі? Жаліємо себе, балуємо, заохочуємо — або, навпаки, наступаємо на горло власним інтересам і тим самим рухаємося до віднайдення своєї душі?

Немає коментарів:

Дописати коментар