Його палата знаходилася майже в кінці коридору. Вихід із ліфта, поворот ліворуч, двадцять кроків по щойно вимитому лінолеуму повз столик чергової медсестри, обережний стукіт у двері, і ось ми вже в палаті. Окрім отця Василія, хворих у палаті більше немає. Є лише стійкий запах ліків, якесь питво на тумбочці й величезне вікно на всю стіну.
Мало того, що нова лікарня досить висока і ми знаходимося на одному з останніх її поверхів, вона ще й побудована на горі. Звідси можна було б побачити все місто, коли б вона розташовувалася десь ближче до центру. А так, на околиці, з вікон її горішніх поверхів видно лише новобудови «кінця географії» та заміські поля.
Я пам’ятаю вид із подібного вікна в іншій палаті цієї ж лікарні. Там за вікном тоді було дуже багато ворон. Вони обліплювали дахи будинків навпроти й голі гілки дерев і якийсь час сиділи мовчки. А потім раптом, як по сигналу, з несамовитим карканням здіймалися в повітря, перетворюючись на великий, наче живий килим, і ширяли з півхвилини в сирому осінньому повітрі, щоб обсісти потім інші дахи й інші дерева. Можна було подумати, що Хічкок за вікнами командує гайворонням на зйомках свого знаменитого трилера. І в цьому була якась містика, тим більше, що в палаті лежала тоді людина з дуже серйозною недугою, і майбутнє було в тумані, і ми обидва — хвора людина і я — мовчали, стежачи за пересуванням у повітрі чорного, галасливого, живого килима.
А того дня в палаті отця Василія вороння за вікном не було. За вікном взагалі не було нічого, і саме вікно було чорним, як величезний екран плазмового телевізора, бо на годиннику було вже восьма вечора і був листопад. Нас було троє: двоє паламарів храму, де служив отець Василій, і семінарист, котрий приїхав додому на пару днів. «Благословіть, отче», — сказали ми, оточивши ліжко.
«Бог благословить», — сказав священик, і було видно, що слова промовляти йому важко, що губи запеклися і прилипли до пожовтілих зубів, що весь він висох і наче зменшився в розмірах, і що своїм візитом ми священика не дуже й порадували. Поки один викладав на тумбочку апельсини, інший розповідав про новини в храмі, про те, що прихожани моляться за хворого священика, що на останній службі причасників було так багато, що довелося причащати з трьох Чаш. Отець Василій намагався всміхнутися, прагнув надати обличчю виразу зацікавленості. Але в нього погано виходило. А ми були надто нерозумні й надто «доброчесні», аби зрозуміти просту істину: елементарна людяність вимагає, щоб ми негайно пішли. Пішли й залишили людину наодинці з болем, зі стогонами, породженими болем, з думками про смерть, з напівчутними молитвами. Але ми тоді виконували заповідь: «хворий був і відвідали Мене», тому сидіти збиралися довго, хоча це й мучило священика.
Коли про новини розповіли, а мовчанка стала гнітючою, я, доповнюючи міру благочестивого безумства, бовкнув: «Ви, отче, тут молитеся?»
Він повернув голову в мій бік і подивився на мене таким же теплим поглядом, як дивився мій дід, і сказав тихо: «Без молитви, синку, можна збожеволіти».
Ці слова дорого коштують. Дуже дорого. Я часто перетрушую запилюжений мотлох спогадів, і не можу похизуватися, що в архівній папці з надписом «Минуле й думи» в мене багато таких скарбів.
І я любив отця Василія. Любив тому, що він був схожий на покійного дідуся. Так само високий, смаглявий, міцної будови. З відкритою душею і гарним обличчям. Любив тому, що молився він якось особливо щиро. Настільки щиро, що навіть попи (а попи рідко хвалять попів, це вже мені повірте) казали про нього: «Він з Богом розмовляє». Щоправда, й тут не забували пригадати, що бачили його якось у Велику П’ятницю п’яним, і що буває він часом грубим і таке інше. Все це вимовлялось «начебто» без осуду, а заради неупередженої правди; і не злостиво, а з почуттям об’єктивності й зітханням, мовляв, «усі ми грішні». Однак образ отця Василія в моїх очах не тьмянів і не забруднювався. Зате ті, хто це казав, у моїх очах ставали нижчими, немов злазили з лавки на задньому плані групового фото.
Ну то що з того, що його бачили п’яним? Його й з цигаркою могли побачити. Але дідусь мій теж курив, а люблю я його через це не менше. Він курив по півтори — дві пачки цигарок без фільтру, які називалися «Аврора». Він палив їх одну за одною і щохвилини повторював коротку фразу, сенс якої я второпав багато років по тому, після його смерті. "Господи Ісусе Христе, прости мою душу грішну«, — казав мій дідусь. Я пробачив би йому всі викурені цигарки навіть тоді, якби він вимовив ці слова лише один раз, а він же постійно повторював їх пошепки.
Отець Василій був найкращим священиком серед тих, кого я знав. І дуже прикро, що я майже не знав його, точніше, знав дуже мало. Він любив Почаїв, бо за Польщі вчився там у семінарії. Щороку по кілька разів він їздив туди помолитися. Якось я бігав після служби до автобусної каси йому за квитком, а квитків не було, і я повернувся змилений і дуже засмучений. Він тоді всміхнувся і сказав: «Нічого. Попрошу сина, він завезе».
Виходячи після Літургії на вулицю, він бачив як ми, паламарі, заварювали чай у паламарці, і питав: «А що буде після ча-а-а-ю?» І сам же відповідав: «Воскресіння мертвих».
Одного разу на вечірній службі, коли була його черга служити, я читав шестопсалміє. Потім зайшов до вівтаря, і він похвалив мене за те, що читав я голосно і вимовляв слова чітко. А потім розговорився, почав згадувати монахів, яких знав, казав, що вони найщасливіші люди, якщо тільки по-справжньому монашествують. А я, каже, все життя хотів і Богу, і жінці догодити. Ось умирати скоро, а й Богу не догодив, і жінка завжди незадоволена.
Ще згадував, як один старий монах у Почаєві говорив йому по закінченні семінарії: «Що ж, Васильку, доброму тебе навчили, поганому ти сам навчишся».
Ось, мабуть, і все, що я знаю. Цього мало, щоб любити людину. Мало в тому випадку, якщо любиш «за щось». А якщо не «за щось», а просто любиш, тоді — дуже навіть багато. Та це й не все. Я пам’ятаю, як він крикнув на людей під час проповіді. Вони перешіптувалися, а він ляснув по аналою своєю широкою долонею і гримнув: «Горі імієм серця!»
І ще розповідав, як на першому своєму приході в селі на похороні став слізливо заводити за звичаями місцевого духовенства. Став говорити про те, що покійник жив із дружиною в добрій злагоді, що в родині в них був мир, що у всіх розриваються серця від болю при думці про прощання з ним і т.п. А потім, уже дорогою з кладовища, якась жінка старшого віку сказала йому, що, мовляв, молов він суцільну нісенітницю, і всім було соромно таке слухати, і що першою, хто з полегшенням після смерті покійника перехрестився, була його жінка. І я, казав отець Василій, відтоді назавжди припинив брехливі та слізливі проповіді розповідати.
Точно! Підтверджую і засвідчую. Ані брехливих, ні слізливих проповідей він, на відміну від багатьох, не розповідав!
Тих, хто неодмінно помре, з лікарні намагаються виписати. Щоб не збільшувати смертну статистику. Тому отець Василій помирав удома.
Я був у нього ще раз, але вже сам. Був недовго, бо страждав від докорів сумління після тих відвідин у лікарні. Я навіть тримав його за руку, а він, не соромлячись моєї присутності, голосно зітхав та іноді охав. Потім я почув: «Та скільки ж іще, Господи. Або туди, або сюди». Потім знову пролунав звук глибоких і нетривалих вдихів і видихів.
Шлях «сюди» йому вже був заказаний.
А через кілька днів він пішов «туди», у «путь всєя землі», у невідому й грізну вічність, де чекає його Бог, Котрому він так і не догодив; куди проводжає його голосіння дружини, яка все життя була незадоволеною.
І ми ховали його, як належить, і це був, здається, перший похорон священика в моєму житті. Перший похорон священика був похороном найкращого священика в моєму житті.
Я так багато дізнався тоді.
Він був убраний у повне облачення, яке, як з’ясувалося, слід приготувати задовго до смерті. Йому закрили обличчя возду´хом. Виявляється, тому, що священик лицем до Лиця роками розмовляв із Богом, як Мойсей. А Мойсей, сходячи з гори, затуляв обличчя шматком тканини, щоб не боляче було євреям дивитися на сяяння, що йшло від нього.
І в руках у нього був не лише хрест, але ще й Євангеліє, яке він мав усе життя проповідувати. І на самому погребінні з Євангелія читалося багато-багато уривків, що перемежовувалися молитвами й псалмами, а похорон був довгим, але зовсім не стомливим. І ми несли його на плечах довкола храму під нечасті дзвони і спів Страсних ірмосів, таких протяжливих, таких сумних і, водночас, величних. «Тебе, Який на водах усю землю повісив невимовно, творіння, як побачило, що висиш на Голгофі, жахом великим пройнялося ...»
Я би напевне сплакнув, якби не допомагав нести труну. Але труна була важкою, а йти треба було в ногу, і плакати було неможливо.
Скільки років минуло з того часу? Та не набагато менше, ніж кількість років узагалі прожитих мною до того моменту. Тобто я з того часу прожив майже ще одне таке ж життя. Відтоді я бачив дуже багато священиків. І ховав багатьох. Причому і обмивав, й одягав багатьох власноруч. Це дико звучить, але я люблю молитися за померлих священиків, люблю вночі читати над померлими ієреями Євангеліє. Вони входили у Святая Святих. Вони носили льняний ефод. Вони клопоталися про словесних овець. Царство їм усім Небесне. Але отець Василій досі залишається в моїй душі як найкращий священик. І це, як не крути, хоч щось, та означає.
Гадаю навіть, що малий обсяг моїх знань про нього — теж благо. Ну, знав би я більше, ну, спілкувався би з ним довше, що з того? Збільшення фактичних знань саме по собі ні до чого не приводить. І самі факти без інтерпретації абсолютно непотрібні. Вони ніколи й нікому нічого не доводять. Вони просто лежать перед тобою, як купа каміння, яку не об’їдеш, і кожний тягає із цієї купи те, що йому подобається.
Факти можуть заважати, муляти очі, затуляти собою сутність подій. Вони можуть намагатися переконати душу, зневірити її в тому, що вона вгадала й відчула.
Щось відчула моя душа в цьому священикові, котрий чимось був схожий на мого покійного дідуся. І того, що я знаю про нього, мені цілком вистачає, аби часом казати «Упокой, Господи, душу раба Твого» з відчуттям, що молишся за рідну людину.
Немає коментарів:
Дописати коментар