середа, 30 липня 2014 р.

ДЕНЬ ХРЕЩЕННЯ РУСІ ПО-НОВОМУ, ПО-ДОМАШНЬОМУ

Катерина ЩОТКІНА

Катерина ЩОТКІНАЦьогоріч святкування Днів хрещення Русі відбудеться по-домашньому тихо. Програми святкування, оприлюднені УПЦ та УПЦ КП, виявилися суто церковними — богослужіння і хресна хода. Політичний бомонд, напевно, підтягнеться — але тільки місцевий, український. Не час для пишних святкувань — УПЦ в жалобі за спочилим предстоятелем, країна у стані війни і чергової політичної кризи. Та й дата «прохідна». А тому — ніяких високих гостей і багатолюдних делегацій, ніяких ескортів та огорож, ніяких урочистих академій, банкетів та інших розваг. Акцій протесту теж, слід гадати, не буде. А якщо будуть — то зовсім марґінальні. Патріарх Кирил не приїде не лише в Київ, а й до Криму, і навіть у ДНР, куди його дуже кликали — там тепер уже колони бронетехніки до сепаратистів прорватися не завжди можуть, куди там патріархові на кадилаку ...

Але в цій нестійкій, немирній тиші день Хрещення Русі набуває зовсім нового, досі небувалого за силою звучання. Ми можемо згадати, наприклад, що це наше — саме наше, — свято. Не Росії, не РПЦ, не «лише слов'янської єдності» і навіть цілого «Русского міра». А наше. Тобто ми можемо зробити цікаве відкриття про те, що існуємо «ми». Як окремий, абсолютно оригінальний проект, що почався більше тисячі років тому і на досить тривалий час кимось ... ну, скажімо так, позичений. Цього року чергова «некругла» дата проходить під знаком повернення. Чи радше, нового народження країни — спадкоємиці тієї, Київської, Русі. Народження з вогню і крові — на жаль, ніяких інших родових шляхів історія не передбачила ні для нас, ні для будь-якого іншого народу.
Чи можна сподіватися також на відродження Київської Церкви? Це питання, відразу обмовлюся, не пов'язане — у всякому разі, прямо — зі швидкими виборами предстоятеля УПЦ. Боюся, одне від другого мало залежить — кого б не вибрали єпископи. Звичайно, УПЦ в історії становлення української Церкви буде у фокусі уваги. У тій мірі, як втілюватиме поглинання або чинитиме опір «російському православ'ю». Яке для більшої частини країни і українських християн останнім часом стало чимось далеким.
УПЦ зараз насправді залежить зовсім не від вибору єпископів. Вона залежить від внутрішньої готовності Церкви відірватися від СРСР, розлучитися з радянськими моделями церковного життя. Утім, це стосується не тільки УПЦ. УПЦ КП так самісінько потребує витравлення з себе «совка». Якого в ній достатньо — просто він має інші, ніж в УПЦ, форми.
Є надія, що радянська кіптява рано чи пізно облізе з Церков — якщо від неї звільняться люди, які й є Церквою. А якщо консервативний за визначенням єпископат буде продовжувати чіплятися за застарілі ідеологеми і моделі роботи — тим гірше для єпископату. Незалежно від того, буде він «промосковським» чи «проукраїнським» — для християнства ці визначення не найактуальніші. Адже і проблема РПЦ зовсім не в тому, що вона «російська», а в тому, що кремлівська. У тому, що поклоніння Христу в ній підмінили поклонінням якимось геополітичним проектам та історичним фантазіям. У тому, що вона, фактично, перекинулася на поганство.
Загалом єпископат і його внутрішні справи, боротьба кланів і співвідношення настроїв стають все менш цікавими. Навіть для журналіста. Навіть напередодні виборів предстоятеля УПЦ. Так очевидно те, що від вибору архиєреїв мало що залежить. В Україні починає, нарешті, простежуватися тенденція вирішувати свої проблеми «знизу», всупереч тиску «зверху». Так ми воюємо. Так ми годуємо, лікуємо, забезпечуємо. По тому ж шляху піде — і вже йде — об'єднавчий діалог і становлення української Церкви. Церква, як і все суспільство, буде жити своїм життям — життям громади. Яка, нарешті, зрозуміла, що їй не варто чекати милостей від начальства і відчула в собі достатньо сил, щоб будувати своє життя не завдяки, а всупереч. Єрархії доведеться або навчитися з цим співіснувати, або від їхніх церковних інститутів скоро залишиться тільки вивіска над нудним, нікому не цікавим збіговиськом людей у єпископських одежах.
Головне питання, яке зараз турбує багатьох, і не лише в УПЦ — відхід з «русского міра». Це питання не суто церковне, але ширше, гуманітарне. Подивіться, яка хвиля піднялася в книжковій, кіношній, мовній сферах. Відрив від російської культури багатьом здається катастрофою, багатьма вітається, але в обох випадках про нього говорять як про щось майже неминуче. Треба розлучитися з Росією. Хоч би на час. А зробити це можна, тільки поставивши заслону саме на шляху її «гуманітарної місії», що транслює в наші мізки ту «руськість», яка в один неприємний момент виявляється достатнім приводом для введення військ.
Для українського православ'я російська духовна традиція означає дуже багато. Можливо, занадто багато. Частково це результат вікової імперської політики, що перетворила православ'я на території імперії у спосіб насадження специфічного духовного ізоляціонізму, абсолютизації «особливого духовного шляху». Того, що ще років сто тому виродилося в придворне «російське православ'я», здатне виправдовувати бажану імператору війну і перетворювати своїх священиків на замполітів.
Але поряд із цим існувала багата і по-своєму чудова російська школа богослов'я, на якій вигодуване наше нинішнє православне духовенство. У всякому разі, та його частина, що не лінувалася розвивати мізки обширним читанням. Коло цього читання, крім літератури святих отців, становили в першу (другу, третю і т.д.) чергу саме російські філософи і богослови. Цим духом була пройнята, в тому числі, Київська духовна академія — тобто ця традиція аж ніяк не «радянська», вона вкорінена значно глибше.
Тому відрив від «російського православ'я» для української Церкви не може пройти безболісно. І не до кінця зрозуміло, чи може він взагалі статися. Адже мало просто оголосити себе «окремою» Церквою. Мало перестати згадувати патріарха. Інтелектуальні і духовні зв'язки нікуди не подінуться — адже саме вони, а не пряма політична залежність Київської митрополії від Москви, забезпечує успіх «русского міра» в Україні. Політичний статус, як ми могли переконатися на прикладі 23 років нашої так званої незалежності, взагалі мало що вирішує сам по собі.
Більшість моїх співвітчизників, зокрема церковних, у тому числі чистокровних українців, з якими мені доводилося розмовляти на ці теми, наполягають на тому, що «не треба відмовлятися — треба збагачуватися». Це прекрасна, інтелігентна позиція. І як багато інших інтелігентних позицій, вона абсолютно утопічна. Для того, щоб «збагачуватися», потрібно знати, що саме є твоїм, усвідомити межі себе. Тобто потрібен куди серйозніший, усвідомлений розрив з тим, що тебе «збагачує», а насправді — поглинає. Потрібно побачити в російській культурі або, в даному випадку, в російському православ'ї «іншого». Цей «інший» нам абсолютно необхідний — щоб усвідомити себе як щось окреме і оригінальне. Якщо Україна для Росії — материнське, як люблять повторювати, лоно, то пора вже матусі побачити в синові — важкому підлітку — окрему людину і перестати жити його життям.
Те, що в день Хрещення Русі ми цього разу залишаємося наодинці з собою, можливо, дозволить нам бодай задуматися над цим.

Немає коментарів:

Дописати коментар