Особливості Київського християнства. Висока віротерпимість

Див. попередні статті:

Особливості Київського християнства (частина I).

Портал "Релігія в Україні" продовжує публікацію циклу історико-філософських досліджень відомого українського науковця, доктора філософських наук, професора Олександра Сагана про формування, розвиток і особливості Київського християнства. Читачам представлено цікавий погляд науковця на тему, яка сьогодні є актуальною для більшості традиційних українських Церков.

 Частина 2. Висока (у порівнянні з іншими тогочасними Церквами) віротерпимість.

Віротерпимість українців формувалась насамперед на основі таких факторів:

– притаманної ще дохристиянській релігії традиції релігійної терпимості, коли на Русі, поряд з язичниками, вільно справляли свій обряд і християни;

– характеру суспільного і громадського ладу (а також суспільного і громадського ладу Литви і Польщі, під владою яких були українські землі);

– українських демократичних традицій, особливос­тей психології народу;

– географічного розташування України тощо.

Українські клірики не намагалась прищеплю­вати своїй спільноті якихось виняткових поглядів на свій обряд, віру, культуру тощо, як це часто робили польські ксьондзи чи московські священики.

Незважаючи на кривди, які терпіли православ­ні віруючі від католиків, багато визначних діячів православ’я – Лаврентій Зизаній Тустановський, Дамаскін Птицький, Петро Могила, Феофан Прокопович та інші – отримали освіту у латинських, уніатських чи протестантських школах Польщі, Італії, Німеччини й інших західних країн. Зазначимо, що для цього їм потрібно було висвячуватись в іншу віру і роками жити в лоні іншої конфесії. І якби вони, або ті люди, що їх виховували, були б вражені хворобою нетерпимості, то цього, звичайно ж, не сталося б.

Ці люди розуміли, що високий рівень освіти священиків був життєво необхідний Українській Церкві. Це давало можливість останній на високому богословському рівні викривати тодішні закиди католиків та уніатів на свою адресу щодо «відступу від правдивої віри», «єресі» тощо. Це розумів навіть московський емігрант князь Курбський, відомий своїм консерватизмом у питаннях віри. Після тривалого життя в Україні, познайомившись із єзуїтською системою освіти, він радив українським магнатам (зокрема княгині Чорторийській) «віддавати дітей у Віленський колегіум», що був на той час єзуїтським.¹

У часи мирного співіснування не було в Україні ворожості до людей інших, неправославних віросповідань. У Києві, напри­клад, довгий час вільно існували і діяли католицькі костьоли.² Знаходили в Україні розуміння і притулок й протестанти. Історія свідчить, що при дворі найбільш відомого у другій половині XVI ст. захисника православ’я в Україні князя Костянтина Острозького жили протестанти та католики.³ Князь доручив саме аріанину Мотовилу (який, на думку князя Курбського, був «страшним єрети­ком»⁴) написати відпо­відь на критичну щодо Острозького книгу Скарги «О єдности костьолу Божего...».⁵

У часи К.Острозького в Острозі діяла мечеть. Мечеті були й в інших містах, оскільки мусульмани мали можливість селитися в Україні великими колоніями (в основному це були колонії купців) і вільно відправляти свій обряд.⁶ Більше того, поляки і навіть татари не залишаючи свою рідну конфесію, перебували й на Запорізькій Січі. Лише з середини XVII ст. запорізькі козаки ввела обмеження для іновірців – вимагали обов’язкового переходу їх у православ’я.

Часто в Україні знаходили притулок російські розкольники (старообрядці), які після собору Московської Церкви 1666-1667 року зазнавали переслідувань у себе на батьківщині. Навіть архиєпископ Лазар Баранович, який був присутнім на цьому Соборі і подав свій голос на осуд розкольників, фактично ж не забороняв їм перебувати у своїй єпархії і приймав у свої вотчинах.⁷ Старообрядці мали можливість друкувати у Київській митрополії необхідну їм богослужбову літературу. Так, Катехізис Лаврентія Зизанія, який став їх настільною книгою, видавався тут декілька разів.⁸

Позиція українських богословів щодо питання про перехрещування іновірних теж засвідчує велику віротерпимість українців. Так, на відміну від грецьких требників, за якими всіх єретиків приймали у православ’я через хрещення, а нове миропомазування наказувалось здійснювати навіть стосовно віровідступників, митропо­лит Петро Могила у своєму Требнику 1646 р. дозволяє, наприклад, католиків, уніатів й віровідступників при­ймати у Православну Церкву через просте визнання віри, без нового хрещення і миропомазання.⁹ Могила небезпідста­вно вважав, що «три таїнства не можна ніколи поновлювати: Це – хрещення, миропомазання і священс­тво. Ці таїнства не можна поновлювати, бо вони викарбову­ють в душі того, хто їх дістає, характер, значить печать або знак, який ніяк не вільно скреслю­вати».¹⁰ Требник Могили поділяв інакшовіруючих на три категорії:

1) «соціани і анабаптисти, аріани та жиди, яких слід перехрестити й миропомазати, бо їхнє хрещення не визнавалося»;

2) «лютерани і кальвіністи повинні при переході на православіє відріктися від своїх помилок і бути миропомазані»;

3) «католики й уніати мають визнати тільки православну віру, бо їхні хрещення і миропомазання визнаються».¹¹

Требник Могили справив великий вплив на інші Православні Церкви. Українські погляди на перехрещу­вання іновірних згодом прижилися навіть в консервативній і нетерпимій Московській Церкві.¹²

Як бачимо, давні гуманістичні традиції в Україні ніколи не забувалися. Слова преподобного Феодосія про те, що «не суть важливо, хто перед тобою – чи католик, чи єретик, чи навіть язичник, але коли він голодний чи бідою гонимий, то йому слід допомогти»,¹³ ці слова добре пам’ятали українське духовенство і миряни.

Зовсім інша картина спостерігалася, наприклад, у Московському царстві. Навіть єдиновірні вихідці «на ім’я російського царя», що приходили з України і Білорусії, мусили місяцями чекати перехрещення в російських монастирях, не допускалися тут і на поріг храмів. Московська Церква звинуватила українців «у неправослав’ї» саме тому, що багато із них були хрещені з допомогою кроплення-обливання, а не триразового занурення, як цього вимагало в той час ортодоксальне православ’я. Але зазначимо, що перехрещування уже хрещених у християнську віру також є грубим порушенням православних церковних канонів.¹⁴

І ось єдині за вірою з московитами люди стояли поза храмами під час богослужінь або ж, в кращому випадку, у трапезній. «Святині їм не давали, хрестом воздвизальним не благословляли, до ікон не допускали».¹⁵ Був навіть час, коли українців заборонялось хоронити на російських православних цвинтарях, а лише на окремих, призначе­них для чужинців-іновірців.¹⁶ Що говорити, коли навіть східні патріархи (Антиохійський Іоаким і Константинопольсь­кий Єремія ІІ) підчас своїх «почесних» приїздів до Москви (відповідно у 1586 і 1589 роках) були тут на становищі в’язнів. До них була приставлена варта, яка забороняла і патріархам і тим, хто їх супроводжував, мати будь-які зносини із зовнішнім світом, а особливо із чужоземцями, які в цей час теж знаходились у Москві.¹⁷

Не важко собі скласти уявлення про ставлення у Московії в XVI-XVII ст. до людей інших, неправославних віросповідань. Іноземні посольства розташовувалися за Москвою, біля них цілодобово стояла варта. З ініціативи московського патріарха Іоакима масово виселялись із столиці іновірці, зокрема єзуїти.¹⁸ На таке ставлення до людей іншої віри надихали московитів насамперед богословські трактати, зокрема «О единой истинной православной вере», написаний у 1588 р. Василем Суразьким. У своїй книзі цей богослов забороняв будь-які спілкування, тим більше диспути, споживання їжі за одним столом навіть з католиками, не говорячи вже про людей нехристиянської віри. Тут напрошується цікава аналогія: фарисеї у свій час теж дорікали Ісусу Христу за те, що він їв і пив за одним столом з людьми, які, згідно фарисейських мірок, були явними грішниками.

Отже, для українців прикладом у їхньому ставленні до іновірців був Ісус (Новозавітня традиція), для московитів – фарисеї (Старозавітня традиція).

Це явище було настільки явним, що навіть російські дослідники відзначають притаманну московитам нетерпимість, яка формувалася у них на основі власного розуміння віри. Ось як про це пише В.Ключевський: «Російське церковне суспільство вважало себе єдиним істинно православним у світі, своє розуміння Божества виключно вірним, Творця всесвіту уявляло власним російським богом,..., свою помісну Церкву ставило на місце вселенської ... воно і свою місцеву обрядовість визнавало недоторканою святинею...».¹⁹ Це тим більше дивно, оскільки християнізація Московії йшла з України. Пояснити такий феномен можна лише етноконфесійною специфікою розвитку віровчення на певній території: московити прийшле з Києва християнство «понизили» до свого бачення світу і людини в ньому.

1 Грушевський М.С. Культурно-нацiональный рух на Українi в XVI-XVII вiцi.– С. 76.

2 Лазарев В.Н. Византийское и древнерусское искусство: статьи и материалы.– M., 1978.– С.230.

3 Грушевський М.С. Культурно-нацiональный рух на Українi в XVI-XVII вiцi.– С. 75-120.

4 Яременко П.К. До джерел українського гуманiзму // Секуляризацiя духовного життя на Українi в епоху гуманiзму i реформацiї.– K., 1991.– C. 15.

5 Грушевський М.С. Культурно-нацiональный рух на Українi в XVI-XVII вiцi.– С. 75.

6 Полотнюк Я. Iслам // Людина i свiт.– 1993.– № 4-5.– C. 36.

7 Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь.– Т. 1.– Казань, 1914.– С. 202.

8 Там само.– С. 107.

9 Требник (П.Могили).– K., 1646.– Ч.1.– С.154.

10 Там само. – Ч. І.– С. 192.

11 Там само. – Ч. І.– С. 154.

12 Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. – К., 1997. – С. 166.

13 Рыбаков Б.А. Из истории культуры древней Руси: Исследования и заметки.– М., 1984.– С. 14.

14 Див. докладніше: Правила св. апостол, св. соборов, вселенских и поместных и св. отец с толкованиями.– M., 1876.– С. 87-89.

15 Харлампович К.В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь.– С. 29.

16 Полонська-Василенко Н. Українська православна Церква до 1917 р. // Український вiльний унiверситет. Науковi записки.– Ч. 11-12.– Мюнхен, 1984.– C. 15.

17 Лотоцький О. Автокефалiя. Нарис iсторiї автокефальних церков.– Варшава, 1938.– T.2.– С. 332-336.

18 Див. детальніше: Выписка в посольском приказе по поводу челобитной патеров Франциска и Павла // Цветаев Д. Из истории иностранных исповедований в России в XVI-XVII вв..– М., 1886.– Приложение. – С. ХХХI-XXXIII.

19 Ключевський В.О. Курс русской истории.– М.-Пг., 1923.– Ч. 3.– С. 375.