Будьте, як діти.

Дивлюсь на дітей і дивуюсь. Дивуюсь тому, що більшість людей сприймають дітей позитивно, з любов’ю і … заздрістю. А хіба ні? Але ця заздрість в основному біла, не злостива. Чому ми так заздримо дітям? І раптом я це зрозумів. Зрозумів, коли дививсь, як грається мій син. Діти щасливі, а ми ні. В більшості моментів свого ми не замислюємось над своїм станом. Ми працюємо, біжимо по справах, спілкуємось, плануємо. І коли видається вільна хвилинка в яку ми не вмикаємо плеєр, не набираємо номер знайомого, не сидимо в Інеті стає… сумно. Ми усвідомлюємо, що все йде не туди й не так. Куди діваються роки? Чого ми досягли і що ми маємо? І ось це робить нас нещасними. Ми розгубили щастя по дорозі. Те щастя, яке мали будучи маленькими дітьми. Ми нічого не хотіли, ми задовольнялись тим, що в нас було. Нам подобались наші іграшки і одяг, та ми й не думали про них! Ми втратили дитячу цілісність життя. Життя в якому є дана мить, яка і робить нас щасливими. А потім що з нами трапилось? Ми стали «хотіти». Ми стали вимагати більшого піддавшись впливу культу споживацтва. Ми забули Господнє: «Будьте, як діти» і «ніхто не увійде в Царство Небесне, якщо не стане як дитина»! як просто! Чому Господь так сказав? Адже, навіть, будучи віруючими ми все одно щось хочемо від Бога, ми хочемо Його дарів, а не його Самого! Дай нам, ми все ще не задоволені тим, що маємо, ми хочемо більше! Ми не цінуємо, що маємо, а втративши проклинаємо небеса!

Я прихожу додому і мій синок обіймає мене, йому добре поряд. Він ще не вимагає від мене нічого, не звинувачує, коли гніваюсь не ображається. «Будьте як діти»! – сказав мій Господь. Мабуть Він мав на увазі: «Цінуйте, те що я вже вам дав, любіть Мене, а не Мої дари, а все інше отримаєте, коли повернетесь в Мій дім».