суботу, 23 березня 2013 р.

«Упокорити» — означає русифікувати. Як Російська імперія здійснювала курс на «обрусіння» Польщі й Литви

 Поразка національно-визвольної боротьби (і польське повстання 1863 року тут не є винятком) — це тест для народу. Тяжкий і жорстокий тест на право жити на своїй землі вільно. Бо після такої поразки імперська влада без будь-яких етичних (тим більше політичних) вагань заявляє, що та земля, на якій одвічно жила підкорена нація, — це, виявляється, вже не зовсім її, цієї нації, земля, а «історичне» і «безперечне» надбання Її Величності Торжествуючої імперії, цього ненаситного Молоха («Це все не ваше — воно завжди було нашим!» — цю бездоганну логіку імперців геніально розгадав ще Шевченко, свідченням чого є його «Кавказ»). І грузини, і українці, і чеченці, і литовці, і десятки народів, «упокорених», здавалося б, романовською державою, повною мірою відчули на собі невблаганну жорстокість імперського катка. Як і «єдиного», «загального» методу придушення боротьби нації за свободу — тупого, ведмежого зросійщення.

 Відчули цю жорстокість і поляки — після поразки повстання, 150-річчя якого ми відзначаємо цього року. Відомо, що імперія, яка силоміць або хитрістю, — а найчастіше поєднанням того і іншого — «відстояла свою цілісність і єдність» (читай: потопила в крові прагнення завойованого народу до свободи), починає після цього «облаштовувати» інтегровані (захоплені) землі. Облаштовувати в своїх, зрозуміло, інтересах. Так було і в Польщі (чавунною імперською мовою — Привіслінському краї), і в Литві, і Західній Білорусі (тією ж мовою — Західному краї), де вагому частину населення теж становили тоді поляки. Причому цей курс на «облаштування», «нормалізацію» і, головне, на «обрусіння» підкорених територій було систематизовано і теоретично тоді ж обѓрунтовано. Про це й поговоримо, тим більше що вдумливий читач легко виявить тут вражаючі паралелі з часом, набагато ближчим до нас...

Багато хто, ймовірно, пам’ятає катівські «подвиги» більшовицького карателя Муравйова, який захопив у січні 1918 року Київ. Шкода, що набагато менш відома персона його однофамільця (і, можна стверджувати, його політичного і ідеологічного передвісника) — графа Михайла Миколайовича Муравйова, міністра державних маєтностей в уряді Олександра II (1861—1863), а потім — імперського губернатора Західного краю. Саме Михайло Муравйов особливо «відрізнився» в «упокоренні» повсталих, застосувавши проти польських «бунтівників» (і литовців, білорусів, українців, росіян, які їм співчували) потужність артилерії, а потім — шибениці, військово-польові суди, заслання, конфіскацію майна, Сибір. Але, вочевидь, генерал Муравйов відчував у собі явні здібності політичного стратега, аналітика і мудрого радника при монархові — бути просто «вішателем» (як його прозвали в Польщі) для нього стало вже образливо і грубо. І ось 14 травня 1864 року, вже після придушення повстання, граф Муравйов надсилає на ім’я імператора Олександра II «всеподданнейший доклад» про заходи щодо «упокорення» Західного краю, губернатором якого він був (нагадаємо, що це — Литва, Західна Білорусь, частина території Польщі і Західної України). Цей цікавий документ варто процитувати детально — йдеться про системну інструкцію з російщення, а сей курс проводився і імперією, і потім СРСР численну кількість разів!

«Я наважуся викласти Вам, государ, свої пропозиції щодо тих заходів, які належиться прийняти у ввірених мені областях, аби знищити в них корінь заколоту і зміцнити за Росією спокійне володіння її окраїною, — пише Муравйов. — Я дозволю собі рішуче відкинути думку про примирення з польською народністю, бо не можна довіряти удаваним запевненням поляків в покірливості. Уряд повинен твердо засвоїти думку, що Західний край — споконвічно російський, такий, що є древнім надбанням Росії, що російська народність чисельністю перевершує всі інші племена, що його населяють, і що в ньому не повинно бути місця польському впливові, ні племінному, ні релігійному, що погамувати і приборкати шляхту і духівництво можна лише заходами суворої справедливості, зовсім не поблажливістю чи потуранням. Я вважаю тому необхідним: 1) зміцнити і прославити російську народність і правління так, щоб не було анінайменшого приводу побоюватися, що край може будь-коли знову зробитися польським; 2) у сих видах, особливо, зайнятися міцним облаштуванням побуту селян і поширенням громадської освіти в дусі православ’я і російської народності; 3) підтримати православне духівництво, поставивши його в становище, незалежне від землевласників, щоб сукупно з народом воно могло твердо протистояти польській пропаганді, яка, без сумніву, ще деякий час намагатиметься пускати своє коріння; римсько-католицьке ж духівництво поставити в таке становище, щоб воно не могло більше шкодити своїм фанатичним підбурюванням обивателів до протидії постановам уряду, і для сього запровадити за ним всюди суворе спостереження і стягати неухильно за всякий відступ від законного порядку і особливо за маніфестації в сенсі польської пропаганди; 4) влаштувати таким чином урядові органи в краю, щоб вищі службові місця і місця окремих начальників, а також усі ті, які приходять у безпосереднє зіткнення з народом, були заміщені чиновниками російського походження; встановити російський елемент у краю всіма можливими засобами, як ось: поселенням там російських селян, продажем росіянам усіх станів конфіскованих, секвестрованих і прострочених маєтків, вигнанням з краю всіх тих, хто брав участь у заколоті і крамолах, недопущенням їх повернення на Батьківщину. Зрештою, сам вищий уряд повинен йти твердо і непохитно обраним шляхом, зовсім не допускаючи в край польського елементу і маючи на увазі, що хоча зараз революційну організацію вже знесилено і знищено в Західному краю, але багато хто з її агентів продовжує діяти поза межами краю, в столицях і усередині імперії».

Слід зауважити, що ця доповідь (цілком схвалена царем-«лібералом» і «визволителем»!) з’явилася в атмосфері істерії ура-патріотизму і шовіністично-вірнопідданського чаду, що охопив тоді і, здавалося б, інтелігентних людей у імперії. Образно кажучи, Катков став популярним аніж Герцен! Той самий Михайло Катков, що був колись лібералом, відомий і впливовий публіцист, редактор часопису «Русский вестник», який писав у розпал придушення польського повстання: «У всякого росіянина позначиться на душі задоволене відчуття народної честі і, в той же час, відчуття благородності до державної руки, яка керує долями Росії, — благородності за те, що не здригнулася вона, за те, що не засумнівалася в своєму народі, за те, що довірилася його великій долі. Підтвердилися всі вимоги нашої народної гідності!» (це, вочевидь, про шибениці, розстріли і страти, так потрібно розуміти Каткова?)

А ось що заявило московське дворянство в «всеподданнейшем адресе», врученому цареві 29 січня 1863 року: «Государ, ми всі перед вами як одна людина. Всі турботи замовкають і падають перед всесильним закликом вітчизни (Вітчизна в небезпеці — Польща повстала і вимагає незалежності! — І.С.). Вороги, які збурили Західний край ваших володінь, шукають не блага Польщі, а згубності Росії, яка закликається вами до нового історичного життя. Государ, ваше право на Царство Польське є міцне право: воно куплене російською кров’ю («залізобетонна» пропагандистська матриця, багато разів уживана і за радянської доби: як можуть ці невдячні поляки, чехи або угорці відділятися від нас, ми ж за них кров проливали! — І.С.), багато разів пролитої в обороні від польського владолюбства і польської зради. Суд Божий вирішив нашу тяжбу, і Польське царство сполучене нерозривно з нашою державою. Ви, государ, не робите відмінностей між поляками і росіянами (улюблена пропагандистська теза колоніалістів, що прикриває реальне приниження поневоленого корінного народу. — І.С.) і відкриваєте для них одне і те ж майбуття добробуту і успіхів, яке має тісніше зблизити і зріднити їх між собою».

Ну що ж, можна поговорити і про те, як «государ не робив відмінності між поляками і росіянами». Ось указ Олександра II від 25 жовтня 1864 року, де йдеться про закриття значної частини католицьких монастирів у Царстві Польському (конкретно «за співучасть у заколоті» закрито 39 чоловічих монастирів з 674 ченцями, ліквідовано 4 обителі уніатів і 71 чоловічий монастир також скасовано під тим приводом, що там нібито «не досягнуте визначене церковними канонами число ченців у них»). А мотивувалися ці заходи так: «З великою скорботою угледіли ми, що під час виниклих у Царстві Польському заворушень певна частина духівництва римсько-католицького не виявилася вірною ні обов’язку пастирів, ні обов’язкові підданих. Навіть ченці, забувши заповіді Євангелія, знехтувавши добровільно принесеними перед вівтарем обітницями чернечого звання, збурювали кровопролиття, підбурювали до вбивств, поганили стіни обителей, приймаючи в них святотатственні присяги на здійснення злочинів, а деякі вступали самі до лав бунтівників і обагряли руки свої кров’ю безневинних жертв» (справжній сенс цього брехливого пасажу стає зрозумілий, якщо пригадати записку Муравйова цареві, де багато разів говориться про необхідність «зміцнення православ’я» на землях, охоплених повстанням! У тому ж самому стилі сталінська пропаганда звинувачувала греко-католиків Західної України в «пособництві німецько-фашистським загарбникам»). А завершувався указ Государя Імператора, зрозуміло, такими проникливими словами: «Як не прикрі для серця нашого сі сумні явища, які потрясають самі основи релігійного і морального побуту ввіреного нам Промислом Всевишнього народу, вони, проте, не охолоджують дбайливості нашою про благоустрій римсько-католицької церкви і духівництва в Царстві Польському».

У ті ж дні Олександр II видав ще один указ — про реформу системи освіти в Царстві Польському. Наведемо витяг з цього документа, який теж потрібно вміти читати (перш за все між рядків, бо кожне слово і кожна теза, як і за радянських часів, означає не те, що «мало б» означати). «Надаючи польському юнацтву можливість спілкуватися його природною мовою, — виголошував цар, — належить у той же час взяти до уваги, що населення Царства Польського складається з осіб, що належать до різних племен і віросповідань. Кожне з них має бути захищене від будь-якого насильницького посягання, і з цією метою необхідно, між іншим, потурбуватися про утворення окремих для кожної народності училищ; а в школах загальних, особливо ж нижчих, запровадити навчання природною мовою більшості населення, тобто або польською, або російською, або німецькою, або ж литовською, дивлячись щодо місцевості і походження мешканців. Завдання Росії щодо Царства Польського повинні полягати в повній неупередженості до складених стихій тамтешнього населення».

Справжній демократичний підхід монарха до проблем мови і освіти, чи не так? (Агов, Колесніченко, Ківалов та інші «експерти» в цій сфері!). Але ось лихо: по-перше, ми, українці, не забудемо (не маємо права забувати), що саме цей імператор був ініціатором ганебних Валуєвського циркуляра і Емського указу, які забороняли нашу мову. А, по-друге, пригадаємо «всеподданнейший доклад» губернатора Муравйова і все те, що в ньому говорилося. Як же оцінив ці «гуманні» ідеї цар? Звільняючи його 1865 року у відставку «за станом здоров’я», цар, звертаючись до Михайла Муравйова, писав: «Ви зі зразковою самопожертвою прийняли на себе ввірені мною вам нові обов’язки і при виконанні їх виправдали повною мірою мої очікування. Заколот придушено, силу урядової влади відновлено, громадський спокій встановлено і забезпечено шерегою заходів, прийнятих із властивою вам невтомною діяльністю, знанням місцевих умов і непохитною твердістю. Ви зміцнили глибоку свідомість стародавньої нерозривної єдності Західного краю з Росією». Дуже примітне звернення монарха до вірнопідданого однодумця!

* * *

Приймаючи 1864 року (повстання потоплене в крові) делегацію «мирних польських поселян», імператор із задоволенням вислухав такі раболіпні слова: «Будемо вірні, не щадитимемо ані життя нашого, ані маєтності; будемо слухняні, в точності виконуватимемо наші обов’язки, ніколи не забудемо великих благодіянь государя-імператора і царя польського!» (як відомо, Олександр II був і тим, і іншим).

Що ж, були й такі поляки. Але нація в цілому склала жорстокий «тест» на історичну спроможність і двічі в ХХ сторіччі у важкій боротьбі виборювала свою незалежність. Чи не час чесно визнати, що ми, українці, такого про себе сказати наразі не можемо (наша біда — невміння і небажання дивитися правді прямо в очі)? Не можемо ще й тому, що навчилися («криваве сторіччя», яке завершилося 13 років тому, навчило) терпіти те, що терпіти не можна. Просто не можна, і крапка...

Немає коментарів:

Дописати коментар