четвер, 6 березня 2014 р.

Погляд із футляра. Про таємну заздрість Росії до України

«Як же українці нас ненавидять!» – одна з улюблених тез росіянина. Уточнювальне запитання «звідки ви це взяли?» зазвичай веде або до розповіді про знайомого електрика із Львівської області, який, лагодячи дроти, кляв безруких москалів, або до щирого нерозуміння: «А що-о-о, ви хіба не бачите?».

От чесно: не бачу. Я не чула прокльонів на адресу росіян із Майдану, не читала образливих слів на їхню адресу в українських ЗМІ, зокрема в україномовних, ба навіть численні інтернет-форуми на євромайданівські теми не заходяться плювати в бік Москви. Звісно, про окремі гарячі голови та брудні язики не йдеться (в сім’ї не без виродка), одначе погоду роблять не вони.

Зате мозок плавиться від гекалітрів зневаги, вихлюпнутих у бік України з Росії. Не хочу тут наводити приклади, але я їх чую, живу з ними, бо читаю форуми, Facebook і ЖЖ. Коли відчуття новизни притупляється, вмикаю ТБ. З усіх цих своїх джерел за дні Майдану я дізналася, що на ньому зібралися фашисти й бандерівці, щоб закидати камінням німби над головами вевешників та «Беркута», розвалити країну й тим самим показати де раки зимують ненависній Росії.
Ні-ні, звичайно ж, є чимало тих, хто співчуває Україні, розуміє її проблеми й не сприймає на віру кісєльовсько-соловьйовсько-курґінянську маячню. Зазвичай це люди розумової праці – жителі великих міст, що знають ціну слова на державних телеканалах. Зокрема, і представники мого оточення, це їм біль і кров Майдану не давали спати й радіти Олімпіаді. Але я знаю: вони становлять соту/тисячну/десятитисячну відсотка, котра вибивається з усього російського національного хору, що співає анафему Україні разом із її Майданом. І змінити загальну картину їм не до снаги.

Коли я читаю, чую, бачу розмови про те, що Майдан задумали з ненависті до росіян, мені стає страх як незручно за свою величезну, на одну сьому земного суходолу, батьківщину. Це ж як треба було постаратися, щоб, маючи в запасі такі надра, а в анамнезі таку культуру, скотитися до рівня комплексів старої діви, яка бурчить від усвідомлення власної нікчемності? Такі старі діви сиділи в радянські часи на лавочках край під’їздів (залишалися б там і нині, ось тільки лавочки прибрали) і проводжали заздрісними поглядами дівуль у сміливих спідницях. Ці дівулі дратували злісних тіток, певна річ, не відстанню від коліна до подолу спідниці, а своєю до них байдужістю.
Зараз Росія сидить на лавці і з недобрим подивом мружиться в бік Майдану. Так само косував герой чєховської «Людини у футлярі» на Варєньку, що мчала на велосипеді. Вона була молода й вільна від забобонів, і її дзвінкий сміх відгукувався в його тьмяній душі стуком цвяхів у віко труни його непохитних переконань. Бєліков знав, що так не можна, а Варєньці було чхати. Страждав від нерозділеності своїх переконань, але у глибині його єства зріла заздрість. Він так не вмів. Він хотів, хоч і не признавався в цьому жодній живій душі, навіть своїй, ось так, із вітерцем, мчати життєвими вибоїнами, залишаючи за спиною злостивців. Але не вмів. А брат Варєньки Міхаіл Саввіч, якому, до речі, Бєліков дорікав тим, що він ходить у вишиванці (sic!), тільки сміявся і при нагідно казав знайомим: «Ех, панове, як ви можете тут жити! Атмосфера у вас задушлива, погана».
Росія, як чєховський герой, теж не проти побути розкутою. А не вміє. І в глибині душі страшенно заздрить Україні. Щоб було не так сумно, навіть влаш­товує дискусії на тему «Чи можливий Майдан у РФ?». Але це так, щоб повтішатись і самим собі пояснити, чому неможливий. Ось і Держдума минулого тижня висловилася в тому дусі, що в Росії, мовляв, український сценарій нереальний. Віце-спікер парламенту Владімір Васільєв заявив: «У нас інший президент, і суспільство інше, і політичні сили інші»; він навіть сам не знає, наскільки правий.

Того самого дня, коли Дума робила свої видатні заяви стосовно України («Що сталося в Україні? Люди, багато хто з яких незрозумілий і невідомий, навіть не політичні рухи, а якісь групи створили атмосферу страху способом підпалів, побиття, вбивств», – запевняв той-таки Васільєв), у Москві судили учасників «болотної» справи. Заходи безпеки було вжито безпрецедентні: на кожного учасника мітингу біля суду й пізніше – на Манежній площі – в середньому припало по автозаку. Щоправда, стояти порожняком тому транспорту ніхто не дав: людей крутили просто за недобрий погляд. Немов, програвши Україну, російська влада зганяла злість на своїх-таки громадянах. Та й далі зганятиме, тремтячи від образи, що норовистий сусід (отой самий, що «братній народ», «єдина культура», «Київ – матір міст руських») вважав за краще ціною майже сотні життів усе-таки заштовхати злодійську владу назад у її золоті унітази, не питаючись Росії.
Спецслужби перестарались: навіть подоби Майдану, бодай якогось Майданчика тут немає і не буде. Більшість ладна жити із психологією Бєлікова, ображаючись зі своїх футлярів на тих, у кого кишка не така тонка.
У дні Майдану я провела власний невеличкий експеримент: спробувала розпитати людей, що вони знають про Бандеру. «Антисеміт», – упевнено заявив приятель-єврей. «Фашист», – поморщившись, оголосила діваха на роботі. «З німцями співпрацював», «Ну як же, націоналіст відомий», «Та ну його взагалі, через нього тепер в Україні росіянам життя немає» і ще деякі варіанти, що приблизно повторюють попередні. А ще я запитувала, чому на Майдані фашисти. Посилалися на того ж таки Бандеру, іноді на такого собі Бендеру, плутаючи історичну особу, ймовірно, з Остапом Бендером. І зовсім уже мої респонденти не дали собі ради з відповіддю на запитання: «Який вигляд має український націоналіст і чим він заважає Росії?». Це виявився цікавий досвід: я з подивом з’ясувала, що мізки елементарно відмовляються думати. Причому навіть у тих, хто не дивиться російського ТБ, не читає державної преси і в принципі готовий дозволити Україні жити окремо. Власне, про держпресу й ДержТБ я навіть говоритиму. Окрім одного: незрозуміло, чому досі ніхто не подав до суду на Дмітрія Кісєльова і Владіміра Соловьйова за образливі звинувачення на адресу українців? Ах, ну так. У нас-бо свято, Олімпіада.

Того дня, коли Майдан ховав загиблих, Сочі відзначало закриття Ігор – широко, багато, з кожної шпаринки знущально вишкірялися мільярди доларів, спущені в наш, російський, вітчизняний золотий унітаз.
У країні вирувало свято, на якому «братньому народу» місця не було. Адже він братній, доки довірливо схиляє нетямущу голову на наше плече. А якщо хвацький зробився, нарікай на себе, не брат ти нам.
У глибині душі кожна людина бажає бути хоч трішки, але героєм і кожен народ – вільним. Навіть російський. Ось тільки психологія раба не припускає свободи інших. «Я хочу бути вільним, але зробіть це якось тихо і щоб мені спати не заважали». Одначе для цього потрібно встати й іти. Хоч би на Манежну в день, коли кілька безвинних людей посадили тільки за те, що вони зіпсували настрій спецпризначенцям. Але йти неохота. Так не дістанься ж ти нікому, проклята свободо. Нам тебе хочеться, звичайно, але ти вже як-небудь сама.
А то як би чого не вийшло.

Немає коментарів:

Дописати коментар