Неділя друга Великого Посту. Слово про розслабленого священика Романа Мельниченка. (Марка 2:1-12)

Коли ж по кількох днях Ісус повернувся до Капернауму, чутка пішла, що він у домі.

І там зібралося стільки народу, що не було більш місця, навіть перед дверима; а він промовляв до них словом.

І от прийшли до нього, несучи розслабленого; несли його четверо.

А що із-за народу не могли донести до нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений.

Ісус, уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: "Сину, відпускаються тобі твої гріхи."

А були й деякі книжники, що сиділи там та міркували собі:

"І як може цей так говорити? Він богохульствує! Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога?"

Ісус же, вмить збагнувши духом, що вони таке собі думають, до них і каже: "Чого таке ось намислюєте у ваших серцях?

Що легше - сказати розслабленому: Відпускаються тобі гріхи, а чи сказати: Встань, візьми твоє ліжко й ходи?

Та щоб ви знали, що Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати, - мовить до розслабленого:

Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому."

Устав той - і зараз же, взявши ліжко, вийшов на очі всіх; тож чудувалися всі, хвалили Бога й мовляли: "Ніколи ми такого не бачили!"

Коли читаю це Євангеліє, то перше, що торкається серця – це відчуття надії. Ми мале стадо, яке різко контрастує з тим, що робиться за огорожею храму. І не кожен хто приходить в храм відноситься до малого стада. І дійсно, як часто буває, наша віра може віддалити нас від своїх близьких, друзів, співпрацівників, але в цьому і є план сатани: розділяй і володарюй. Якщо ми відчуваємо щось подібне – то ми робимо щось не так. В нашому духовному житті є хибність, якась червоточина. Вибір людей може бути: я віддалююсь від тебе. Наш вибір: я люблю тебе ще більше. Якщо цього нема, то щось в нашій душі померло, щось відлучило від Христа, який помер за всіх хоча видимо ми в храмі. Чи ми не маємо наслідувати пастиря який покидає заради однієї заблудлої вівці все стадо? І радіє їй більше ніж іншим коли знаходить?

Той розслаблений – це чоловік, дружина, діти, друзі, близькі і співробітники та ін., які страждають і не знають чому страждають. Це хворі, алкоголіки, люди мучені пристрастями, депресіями, розчаруванням, зневірою, тривожністю, страхами, гнівом, блудними пристрастями і т.д. Всі вони страждають і на від міну від нас вони не мають де знайти допомогу, відраду, силу діяти, силу перемінитись, стати щасливими і жити гармонійно. Це або  приховано від них, або вони й не хочуть нічого змінювати вважаючи що те злиденне життя яке вони ведуть і називається «життям». Друге Євангеліє від Іоанна (10 гл.) яке читалось в цю неділю мало такий вислів: «Я прийшов, щоб мали життя і надто мали».

Це те життя яке маю я, яке має кожен хто приналежить до малого стада. Всі інші – це загалом розслаблені не здатні на подвиг віри, на бажання перемін, на те щоб зрозуміти, що щастя – це всього навсього вибір, вибір на користь Господа Христа. І ще Він каже, що те що ми робимо людині те Йому робимо. І можливо нам легко бути з людиною, яка хворіє три дні, тиждень, а місяць? Можливо ми думаємо що помолившись «гаряче» можемо зцілити чоловіка алкоголіка з першого разу? Чи щиро пробачивши ближньому зробити з нього свого друга? Що він приповзе зі сльозами визнавши свою неправоту? «Спаси себе і навколо тебе спасуться тисячі» - так радив Серафим Саровський.

Що зробили друзі розслабленого? По-перше вони щиро його любили, а щоб любити так ближнього спочатку потрібно навчитись любити себе, бо «полюби ближнього свого як самого себе». Любов до себе не за день з’являється, це духовний досвід прийняття своїх батьків, людей, світу в якому народивсь, соціального середовища і звісно Бога Живого. Цей  розслаблений, і не тільки тілом, як ми бачимо а й духом – бо він вже сам за себе не просить,  напевно вже довго лежав. Напевно довго, бо прийшов в такий стан, що нічого не хотів, він мовчав.

І ось його друзі в спеку несуть розслабленого невідомо скільки до Учителя про якого вони чули, що Він може допомогти. Вони повірили і пішли, адже, це могли бути і небилиці. І ось несучи цього духовного і тілесного інваліда вони натикаються на натовп через який не пробитись. Кожен обтяжений своїм горем, кожен став не чутливим до чужого, або могло бути й інше: ми тут духовне слухаємо – не відволікайте нас від високих роздумів світською суєтою. Друзі не відступають, чому? Тому що вони вже мають духовний досвід боротьби – Царство Боже силою береться, той хто постійний в молитві – здобуває її дар, хто не припиняє шукати Бога Живого – знаходить Його, хто просить і хто стукає – тому дадуть і відчинять. Це досвід.

І вони вилазять на покрівлю, витягують розслабленого – той мовчить, розбирають дах і опускають до ніг Ісуса. І Він бачачи віру їхню відпускає гріхи розслабленого. Ось де надія, ось де велич Божого милосердя і людської віри! Якщо ми не відступатимемо, ми мале стадо, то навколо себе спасемо з Божою допомогою багато людей. Не відступаймо! Вірмо, молімось, маймо надію і головне любов!

Слава Ісусу Христу!