ХІХ століття для Європи виявилося неймовірно багатим на численні
перекручення та викривлення як історії, так і духовної культури та спадщини.
Секуляризація суспільства, популяризація езотерично-окультних, масонських та
соціалістичних ідей, революційні та відверто богоборницькі настрої були
характерними для значної частини тогочасних інтелектуальних еліт (інтелігенції,
аристократії тощо). Під впливом подібних уподобань виникали новітні стереотипи,
переосмислювалося минуле, створювалися нові міфи та ідеологеми. Це, зокрема,
знайшло своє відображення й у тогочасній художній літературі, характерною рисою
якої стає відрив від християнської традиції та пошук нових форм та образів
вираження модних в «освіченому суспільстві» ідеалів.
Одним із проявів такої загальноєвропейської тенденції було
«занурення» багатьох діячів культури у народні забобони та марновірства,
підняття ними «на поверхню» та популяризація через художні твори віри у
«вовкулаків», «вампірів», «чаклунів» та інші «нечисті сили», надання їм
привабливих художніх рис. Відбувається й переосмислення цілком реальних
історичних постатей, деяким з котрих починають штучно приписувати відверто
магічні чи навіть сатанинські риси.
Яскравим прикладом такої маніпуляції слугує і досі популярний
пригодницький роман ірландського письменника-окультиста, представника впливової
європейської окультної організації «Золота Зоря» («Golden Dawn») Брема Стокера
про кровожерливого графа-вампіра Дракулу. Написаний у ХІХ ст., він досить
швидко став дуже популярним серед «освіченіших» еліт Європи, зокрема й
Німеччини та Російської імперії. Мав певний вплив цей художній твір навіть на
окремих ідеологів німецького та російського соціалізму. По суті, окультна ідея
«правителя-вампіра» лягла в основу репресивної системи націонал-соціалістичного
та комуно-соціалістичного режимів. Впливи роману Стокера простежуються в
діяльності і поглядах барона Зебботтендорфа – засновника німецького окультно-езотеричного
«Товариства Туле», філіалом якого згодом стала «Націонал-соціалістична партія
Німеччини».
Що ж до Росії, то одним з ідеологів марксистського «дракулізму»
був О. Богданов (О.О. Малиновський, 1873-1928), відомий філософ-марксист,
соратник Леніна і Троцького та один з лідерів революції 1905-1907 рр. У 1920-ті
рр. він очолював при ГПУ секретні експерименти з омолодження та безсмертя, а
згодом, за наказом Сталіна був призначений директором Інституту переливання
крові, в якому, серед іншого, ставилося за мету поєднати узами «кровного
родства» все людство, поборовши тим старість і смерть. Таким чином, за словами
проф. М. Одеського, «дракулістична ідея магічного вампіризму, використовувана
для потреб комуністичного життєбудівництва, була перевтілена у свого роду
езотерико-соціалістичну доктрину» (див.: Одесский
М. П. Миф о вампире и русская социал-демократия: Литературная и научная
деятельность А. А. Богданова // Литературное обозрение, 1995, № 3).
Ми навмисно занурилися у цю, здавалося б сторонню тему, аби було
легше зрозуміти, як художня література та підживлювані нею настрої в
суспільстві можуть впливати (прямо чи опосередковано) і на політичний хід
подій, і на осмислення або перекручення минулого та реальних історичних
персонажів. Серед них не пощастило опинитись і волоському господарю Владу ІІІ
Тепешу (1431-1476), відомому також як «Дракул», який, насправді, майже нічого
спільного не мав зі Стокерівським «графом Дракулою».
У Румунії чимало істориків (К.Джуреску та ін.) вважають Влада ІІІ
Тепеша національним героєм, який був відданим християнином, заснував столицю
сучасної Румунії і самовіддано боровся з турецько-ісламською експансією. У
жодному з джерел не зафіксовано навіть якоїсь схильності у нього до чаклунства
чи магії. Навпаки, він відрізнявся великою прихильністю до Православної Церкви,
підтримував православне духовенство, будував церкви і чимало жертвував на
монастирі. Водночас вирізнявся крайнім деспотизмом та нечуваною жорстокістю до
ворогів, наказуючи саджати їх на палі. По суті, за характером і методами
правління він мав чимало спільних рис з першим московським царем Іваном
Грозним. Як і останній, Влад Тепеш патологічно боявся зради. Водночас, він
виступав проти поширення католицтва та ісламу у своїй державі, боровся з
удільною роздрібленістю і жорстоко карав сепаратистські прояви та «крамолу»
бояр. У 1641 р. він розгромив і змусив відступати турецьку армію на чолі з
Махмед-пашею. Турки дивувалися його хоробрості, жорстокості і таланту
полководця, приписуючи це не інакше як допомозі «нечистих сил». Наступного року
ще більш чисельніша турецька армія на чолі з самим султаном Махмедом ІІ, який
на той час вже підкорив Константинополь, Сербію і Болгарію, знову вторглася у
землі сучасної Румунії. Волоські феодали, невдоволені жорсткою централізаційною
політикою свого господаря, вступають у змову з турками і погоджуються на
васальну залежність від Оттоманської Порти.
В надії на військову допомогу Влад ІІІ змушений був тікати до
Угорщини, але там, замість підтримки, його піддають ув’язненню і змушують
зректися православ’я та прийняти католицизм. Лише через дванадцять років, за
допомоги угорських католицьких лицарів, він знову розгромив турецькі гарнізони
і повернув собі трон у Валахії, жорстоко і масово караючи усіх, хто не був на
його боці. Але не підтримуваний власними феодалами і народом, він був вбитий
своїми ж підданими, а його відрубану голову було відіслано турецькому султану
на знак васальної вірності і покори. За наказом султана, голова Влада ІІІ була
наштрикнута на палю і виставлена на вселюдний огляд на вулицях Стамбула.
Залишки ж обезголовленого тіла господаря були підібрані православними ченцями
Снагівського монастиря, облаштованого на пожертви покійного, і поховані за
православним обрядом біля вівтаря збудованого ним же православного храму.
Пам’ять про деспотизм і жорстокість Влада ІІІ – з одного боку, та
відчуття власної провини за пролиття крові свого монарха – з другого боку,
породили в середньовічній народній уяві румунів легенди та міфи про
неприкаяність його душі, про бажання відомститись і т.п. Крім того, серед
румунів було поширеним повір’я, що той, хто зрікається своєї православної віри
(зокрема й приймає католицтво), то неодмінно стає «вампіром». Це також
послужило приводом до народження серед румунських селян фантастичних фольклорних
легенд та міфів про посмертну участь Влада ІІІ. Що ж стосується його іншого
прізвиська «Дракул» (з румун. – дракон), то воно належало його батьку, також
волоському господарю, який іще при дворі імператора Священної Римської імперії
Сигізмунда Люксембурга вступив до християнського лицарського «Ордену Дракона»,
створеного останнім для боротьби з «невірними», зокрема з мусульманами. Гербом
цього імператорського ордену було зображення дракона, яке батько Влада ІІІ
карбував на монетах та зображував на збудованих ним православних храмах. Тож
успадковане ним від батька прізвисько не мало жодного відношення до чаклунства
чи магії.
Проте, саме персонаж Влада ІІІ чомусь був обраний
письменником-окультистом Бремом Стокером для створення художнього образу кровожерливого
«чаклуна» і «вампіра». Як пише з цього приводу проф. М. Одеський, «Стокеру
наснився мрець, що встає з труни, в якому письменник «упізнав» легендарного
Тепеша. Утвердившись у думці, що валаський господар був упирем, Стокер наділив
його рисами, котрі вже стали необхідними атрибутами вампірів в романічній
літературі» (див.: Одесский
М. П. Миф о вампире и русская социал-демократия: Литературная и научная
деятельность А. А. Богданова // Литературное обозрение, 1995, № 3).
На цьому класичному прикладі ми можемо переконатись, як з легкої
руки (або й хворої уяви) окремих письменників можуть народжуватись спокривджені
і значно зфальшовані образи історичних персонажів, які більшість людей і досі
сприймає за історичну дійсність.
До певної міри дещо подібне відбулося і в Україні навколо
обривчастих і непевних згадок у селянському фольклорі про так зване
«характерництво» запорозьких козаків. Як відомо, останні так само нічого
спільного не мали ані з окультизмом, ані з язичництвом, вважаючи оборону
православної християнської віри одним з обов’язків козацтва. Проте саме їм, як доводить відомий
дослідник козацтва проф. Ю. Мицик, окремі українські письменники в ХІХ ст., під
впливом тогочасної моди на романтизм і окультизм, почали штучно приписувати
магічно-окультні здібності, створивши фантастичний образ «козаків-чарівників»
чи «характерників». І що найбільше дивує, як навколо такого штучно вигаданого
художньо-фантастичного образу тепер ведуться активні спекуляції, зокрема
прихильниками різноманітних неязичницьких культів, які під удаваним виглядом
«відродження козацьких традицій» пропагують серед молоді сучасні окультні, а то
й відверто сатанинські теорії.
Фото anna-my-name.livejournal.com
Сергій Шумило
Немає коментарів:
Дописати коментар