ПРЕДСТОЯТЕЛЬ УГКЦ: МОЖНА ПОКАЗУВАТИ СЕБЕ ЯК ВЕЛИКОГО ЦЕРКОВНОГО МЕЦЕНАТА, А НАСТУПНОГО ДНЯ – КРАСТИ ДЕРЖАВНІ ГРОШІ

Розмовляла Ярослава Парака

"УНІАН-релігії", 30 липня 2013

Владика Святослав (Шевчук) розповів УНІАН, чому через 1025 років після Хрещення Русі в людей формується образ священика як функціонера-бюрократа, про небезпеки клерикалізації суспільства та про плани запустити греко-католицьке інтернет-телебачення.

Предстоятель УГКЦ Святослав (Шевчук).

Митрополит Андрей Шептицький у своїй праці «Як будувати Рідну Хату…», написаній наприкінці 1941-го, висловлював думки щодо об`єднання всіх українських Церков у єдину помісну Церкву. Адже якщо ми хочемо «національної хати», то в усіх справах маємо йти до єдності. Прекрасним приводом продемонструвати християнське єднання (а також показати приклад політикам) могло б стати відзначення 1025-ліття Хрещення України-Руси. Чому цього не сталося, і наскільки актуальні слова Шептицького у наш час?

Ви намалювали дуже гарну перспективу... Але повернімося до слів митрополита Андрея Шептицького. Його слова звучали як голос пророка у час, коли все падало і руйнувалося. Можна було сказати, що то був трохи чи не апокаліптичний час. Творилися інші бачення про майбутнє, адже то був час Другої світової війни. Тоді справді ніхто не знав, що буде через два чи через три роки в Європі і взагалі у світі. А митрополит Андрей Шептицький, під натхненням Духа Святого, міг подивитись крізь призму тих подій у корінь різних, зокрема українських, питань.

Я думаю, що мова про об’єднання в той час комусь могла видаватися абсурдною, бо багато хто міг сказати, що для цього, потрібно мати насамперед мир, спокій у суспільстві. А митрополит говорить цілком навпаки, що саме духовний фундамент має послужити основою, підвалиною для будівництва побудови «рідної хати». Питання державно-церковних стосунків у світлі такого бачення, на мою думку, є дуже актуальним для сьогодення. Чому?

Митрополит бачив, що коли рушаться державні надбудови, рушаться можливо, навіть оті механізми, які десь маніпулювали Церквою, тоді церкви дістають свободу, щоби об’єднуватися. Бо для єднання потрібна свобода. Свобода з одного боку, яка походить від Духа Святого, а з іншого боку - свобода від якогось державного апарату, який маніпулює, використовує церкву у своїх державних інтересах.

Цікаво, що саме тоді, коли сталінська ідеологічна машина хотіла знову ж таки використати Російську православну церкву в сенсі отакої державної ідеологічної структури, митрополит говорив про необхідність свободи для церкви, необхідність звільнитися від прагнення бути комусь державною церквою.

Тому я думаю така позиція і слово митрополита Андрея є дуже важливими. Для того, щоб нам збудувати єдину помісну церкву в Україні, нам сьогодні необхідно уникнути спокуси надмірної клерикалізації суспільства.

Наведу такий приклад. Учора я відвідував Мистецький Арсенал. Я мав нагоду просто подивитися, як культурне суспільство, митці реагують на перебіг святкувань 1025-річчя Хрещення Русі-України. І що я відчув? Я відчув, що сьогодні справді українське суспільство має велику небезпеку клерикалізації. Ця небезпека виникає з одного боку внаслідок, можливо, дещо незграбного втручання державних чинників у церковні справи, а з іншого – через намагання тої чи іншої церкви стати державною.

А в результаті у суспільстві (що я побачив,зокрема, на прикладі тих же митців, які дуже чутливі до таких тенденцій) витворюється образ священнослужителя як такого собі бюрократа від релігії – державного функціонера, що опікується релігійними почуттями віруючих.

Предстоятель УГКЦ Святослав (Шевчук).

Що заважає робити зараз якісь рухи до єдиної помісної християнської Церкви? Може, нещодавні обійми глави УПЦ КП Філарета і УПЦ МП Володимира – перший рух до зближення?

Я думаю, що нам не так потрібно робити якихось таких публічних жестів, якоїсь такої награності для гарної картинки по телебаченню. Нам потрібно справді шукати спільного фундаменту. Це рух, екуменічний рух, якраз розпочався 50 років тому в контексті Другого Ватиканського Собору. І тому Католицька церква є сьогодні промотором цього об’єднавчого руху, а митрополит Андрей Шептицький став предтечею Другого Ватиканського Собору, і як пророк, випередив час.

Що заважає об’єднанню? Я би сказав, є кілька факторів, які нам стоять сьогодні на перешкоді. По-перше, це певні історичні рани, які тяжать і сьогодні. Перша рана – рана розколу, який стався ще у 1054 році. В Україні ця рана відкрилася з новою силою після так званого Берестейського єднання. Бо єдина Київська церква опинилася тоді наче у двох різних конфесійних вимірах. Пізніше її почали використовувати з політичною метою. Зокрема, коли Україна потрапила в орбіту Московського царства. Чому? Бо православ’я було державною релігією, а наша церква стала переслідуваною і крок за кроком була знищена. Пізніше, в новітньому часі, ті рани знову посилилися з більшою силою вже у рамках, совєтської ідеології.

Ще один крок був зроблений уже при розпаді Радянського Союзу, ми знаємо, що радянські спецслужби хотіли не дати нашій церкві вийти з підпілля. (До речі, наступного року будемо згадувати 25 років легалізації нашої церкви.). І таким чином творилися штучні перепони для того, щоб наша церква не могла знову-таки увійти у суспільний дискурс уже незалежної України. Це – історичні рани, які я згадав.

Існує ще багато інших ран, наприклад, упередження між церквами на побутовому ґрунті через незнання. Є певні упередження, які підсилюються неосвіченим духовенством. Втім, я нікого не звинувачую. От дуже промовистими є в тому сенсі слова Предстоятеля УПЦ МП Володимира (Сабодана), який сказав під час нашої останньої зустрічі, що ми втратили 20 років у незалежній Україні. Чому? Бо ми не писали книжки і не вчили людей про необхідність всецерковного єднання. Як на мене, це є дуже глибокі слова, які випереджають час і заслуговують на дуже серйозну увагу.

Митрополит Володимир говорить про те, що і я – дуже часто ті упередження є на рівні неосвіченості і незнання. І тому слово «екуменізм» набуває такого негативного дискурсу сьогодні в багатьох церковних контекстах не через те, що сама по собі ідея є грішна, а є певне упередження і незнання, яке потім передається як притча во язицех замість чіткого розуміння, про що саме ми говоримо.

Предстоятель УГКЦ Святослав (Шевчук).

Які іще чинники стоять на перешкоді до об’єднання українських християнських Церков?

Я би сказав, навіть економічні (чи матеріальні) чинники. Вам, напевно, відомо, що сьогодні усі церкви відчувають себе покривдженими державою, яка не до кінця виконала свої обіцянки щодо церковного майна. Деколи це питання використовувалося як інструмент для того, аби розпалювати міжконфесійну ворожнечу, деколи навмисно з боку держави. Ось пригадаймо протистояння, які було в роках дев’яностих між різними конфесіями за храми…

Богу дякувати, що ми з того вив’язалися.

Деякі конфесії говорять: «От як ви нам віддасте оцей храм, отоді ми будемо з вами миритися». Мені це нагадує фразу з мультфільму «Троє з Простоквашино». Пригадуєте, був такий персонаж, поштар Пєчкін. Одного разу з його вуст така фраза пролунала: «Это почему я раньше такой злой был? Потому что у меня велосипеда не было. А вот тепер я сразу же добреть начну». Чому маємо перешкоди для єднання? «Тому що я не маю цього храму. Як отримаю, то відразу перепона зникне». Це певне дитяче відношення, але воно має своє підґрунтя.

Ми завжди, з нашого боку, казали, що поділ між християнами є гріхом, за який потрібно каятися. Цей гріх потрібно надолужувати – це означає: потрібно його ділами заліковувати. Тому я думаю, коли ми будемо свідомі тих багатьох сьогоднішніх перешкод, ми шукатимемо найкращих елементів, щоби це заліковувати. Але знову ж таки, якщо ми впадемо в гріх клерикалізації, це завжди буде на користь одної конфесії. І це завжди створюватиме нові перешкоди і нові причини для розколів і поділів.

Але якщо ми справді сьогодні кожен у своїй конфесії візьмемося до цієї справи духовної революції, яку Русь-Україна пережила за сприянням рівноапостольного князя Володимира, то ми не тільки зможемо показати істинне обличчя Христової церкви. Ми зможемо насправді показати, що набагато більше є того, що нас єднає, ніж те, що роз’єднує..

Українське суспільство потребує євангелізації, тобто – наново відкрити для себе, що таке християнство, що означає бути християнином. І, я думаю, що сьогодні ми, як християни, святкуючи 1025-ліття Хрещення Русі-України, потребуємо не так низки заходів, не запровадження державної релігії в Україні – гадаю, нам більше потрібно говорити про наслідки, які мало Хрещення рівноапостольного князя Володимира для нашого суспільства.

Хрещення Руси-України було стартом дуже потужної і духовної, і суспільної, і культурної трансформації. Наслідком такої трансформації було те, що розрізнені племена стали єдиним християнським народом, одним із найкультурніших народів Європи того часу.

Як нам потрібної сьогодні ось такої хрещальної трансформації, якщо хочете – духовної революції українського суспільства!

І хто ж її міг би здійснити?

Це є завдання церкви, яке я окреслив словом «євангелізація». Бо, на жаль, потрібно теж зважати на певний негативний спадок, який існує в пострадянському просторі. Дуже часто все те, що спускається нам з боку влади, воно лишається на рівні зовнішньої формальності. І тому, для нас, християн, сьогодні потрібно шукати нової парадигми державно-церковних стосунків. Такої парадигми, яка би, з одного боку, дозволила нам мати свободу для здійснення своєї місії у суспільстві, а, з іншого, щоби з боку влади була забезпечена паритетність чи партнерство.

Предстоятель УГКЦ Святослав (Шевчук).

Що Ви маєте на увазі під партнерством?

Згідно з соціальною доктриною католицької церкви, кожен член суспільства має свої обов’язки, свій вид служіння для людей. Влада має одні обов’язки, церква – інші. Але в певних моментах вони повинні бути партнерами, щоби вирішити цілу низку питань для суспільства. Бо дехто взагалі ставить питання: «Чи потрібні державно-церковні стосунки як такі?».

Я думаю, безперечно, потрібні. Потрібні правильні засади їхнього будівництва. І ось партнерство з державою, трактування церкви не як свого підлеглого, а як партнера може забезпечити необхідну платформу, щоби вибудовувати правильно оці державно-церковні стосунки. І тому я кажу, що нам сьогодні вкрай обережно потрібно трактувати спокусу клерикалізації суспільства.

У сучасній постмодерній культурі ми спостерігаємо два процеси, про які я би хотів згадати. З одного боку, релігія чи все те, що стосується пошуку людиною красивого, вічного, досконалого, істинного, є глибоко особистою справою. І коли хтось ззовні, можливо, не дуже виважено втручається в цю сферу, це тут же створює відразу сучасної людини до тої структури, яка втручається в сферу її особистого життя, особистого релігійного життя. Цей феномен культурний, суспільний, котрий може мати як позитивний наслідок, так і негативний. Тому що релігійне життя не є лише приватною справою, ми повинні бути християнами не тільки у себе вдома за зачиненими дверима. Ми повинні бути християнами і в суспільстві.

А чи розглядаєте Ви в якості партнерства з владою, наприклад, висування священика у депутати будь-якого рівня?

Ми публічно заявляли, що політика – це не є роль священика. Якщо священик відчуває, що він хоче бути депутатом, то це означає, що він не розуміє, в чому полягає його місія. Більше скажу, чому сьогодні є з боку держави така увага до церкви? Гадаю, це є намагання, до певної міри, знайти собі державну церкву. Бо сьогодні в Україні є криза влади, ми це бачимо.

Якщо порівняти рівень довіри, який існує до владних механізмів, і рівень довіри, який існує до церкви, то побачимо, що це – неспіввимірні величини. Тому держава хоче, шукає державної церкви суто, я би сказав, з корисливою метою. І тому церква повинна не датися, має зберегти свою свободу, інакше вона буде так само дискредитована, як сьогодні дискредитовані структури влади.

Але церква має дати сенс, новий сенс для служіння влади. І тільки тоді ці державні структури можуть пережити свій ренесанс. Не тоді, коли вони підкорять собі церкву, ні. А коли вони її послухають. Коли той, хто іде до влади, розумітиме, що його метою є не зберегти свій капітал, чи створити якийсь окремий суперзахист для свого бізнесу, ні. Має бути, аби людина, ідучи до влади, хотіла послужити комусь, пожертвувати чимось для свого ближнього. Бо сьогодні стереотип чи поняття влади, є абсолютно радянським. Начебто владу здобувають для того, щоб панувати з усіма наслідками аж до репресивного механізму використання. І тому я думаю, що це потрібно міняти, трансформувати у світлі прикладу князя Володимира.

Інколи доводиться чути: можна бути доброю людиною, громадянином і допомагати ближньому, і при цьому не потрібно ходити до церкви, вистоювати служби і бити поклони. Що б ви сказали на це?

Бачите, це є один із дуже таких частих закидів щодо церкви. Чи взагалі потрібне якесь релігійне життя? Більше того, чи потрібно мені шукати однодумців для того, щоб жити по істині? Чи може кожен із нас жити по істині приватно, окремо?..

Кожен – за своїм розумінням істини…

І так воно є, на жаль. Дуже часто кожен сьогодні створює свою приватну істину, свою приватну релігію, свою приватну побожність І це зветься постмодерною культурою… На мою думку, це виглядає, як розбите дзеркало, де кожен бачить своє відображення, але у своєму клаптику загального дзеркала.
Ось тут і релігійне життя сприймається як така частина свого особистого життя, про яке часом навіть не дуже є коректно, культурно говорити назовні.

Так, вважається невихованим запитати, чи ходиш ти до Церкви і до якої саме…

Людина за своєю суттю є істотою соціальною, суспільною. Якщо, наприклад, людина є релігійною лише у своєму внутрішньому житті, а не має жодної можливості або навіть відваги виявити, ким вона є насправді назовні, тоді вона є приречена на дволикість. І це теж сьогодні спостерігається у житті охрещених людей. Можна, скажімо, стояти близько глави церкви на святкуванні 1025-ліття Хрещення і показувати себе як дуже великого церковного мецената, а наступного дня – красти державні гроші. І це є, я би сказав, певна трагедія християн у сучасному світі.

Так виглядає, що кожен із нас сьогодні є у стані такої собі племінної роздробленості, в якій існувала Київська Русь у часи Володимира. Глибока інтуїція рівноапостольного князя Володимира підказала йому шукати духовні фундаменти для того, щоб із розрізнених племен вчинити єдиний народ божий нових людей, як він молився про це у своїй молитві на Дніпрі, коли бачив, як кияни хрестяться.

Отож тому я кажу: нам потрібна духовна трасформація українського суспільства. Коли через ту силу, яка випливає з Хрещення, ми можемо наново відчути себе єдиним народом. Не територією, де живуть люди, поділені на різні регіони і на конфесії, але справді єдиним народом, який має єдину віру, вірить в єдиного Бога і визнає єдине Хрещення. Це є три основи, які лягають в основу екуменічного руху католицької церкви.

У суспільстві зараз багато говорять про загальний занепад моральності, всеохопну байдужість, жорстокість. ЗМІ постійно повідомляють про жахливі нелюдські злочини… Як Церква може допомогти змінити цей стан?

Мораль чи християнська мораль – це лише вияв, часом суспільний вияв, духовного життя. Бути морально доброю людиною, опираючись лише на суто людські зусилля, емоції, ресурси людські, є неможливо. Тому-то ми кажемо, що мораль має релігійну основу. Християнин має силу бути морально добрим. Чому? Бо християнин як віруюча особа черпає цю силу у Бога. Неможливо виконати заповіді Божі, не черпаючи для цього силу від самого Бога. Коли хтось каже, що він є добрий, морально правильний і не потребує якоїсь сторонньої допомоги, дуже часто він поступає як добрий фарисей, в якого є гарно відпрацьована система самовиправдання. Тому така суто людська мораль – вона завжди схильна до злого. Завжди схильна зло виправдовувати, шукати певні причини, але ніколи не дасть певних засобів, як справді можна зло вилікувати.

Бог є Спаситель, той самий, який дав заповідь «не убий» чи «не вкради», він є той, який дає тобі силу, можливість, щоб такого не чинити. В тому полягає, я вважаю, сила прикладу князя Володимира, бо він знайшов того, хто зробив його святим, хто поміг йому бути праведним володарем.

Він розумів, що його людські сили щодо об`єднання народу зазнали невдачі. І тоді він звернувся до сили Божої. Він знайшов, пізнав єдиного Бога, і тому він охрестився. Це є дорога до християнської віри князя Володимира. Я думаю, що тією дорогою сьогодні повинен пройти кожен українець. Більше того, кожен охрещений, бо ми деколи навіть не знаємо, що з нами сталося в хрещенні, не знаємо, що ми можемо отримати у храмі. І тому не приходимо…

Якось я чув таке порівняння теперішнього Папи Франциска (тоді він був іще кардинал Бергольйо), коли він говорив про тих людей, які хочуть жити праведно, але не хочуть ходити до церкви, не користати з тої допомоги, які вони у храмі отримують. Отож він казав «Ви собі уявіть людину, у якої складні фінансові проблеми. Їй кажуть: «Ось, наприклад, у неділю, туди-то прибуде кредитор, який надасть тобі безкоштовний кредит, який ти не мусиш повертати. Чи можете ви знайти таку людину, як не піде, щоб від того кредитора не прийняти?». Очевидно, що коло того кредитора була би велика маса народу, і всі хотіли би нього доступитися й отримати чим побільше. А це те, що діється під час кожної божественної Літургії у храмі. Тобто приходить Спаситель, у якому є вирішення усіх наших проблем. І ми мусимо правильно зрозуміти це і можливо, я би сказав по-християнському дозріти, що всяке добре даяння і всякі добрі звершення «свише есть». «Походить від тебе, Отця світла», - ці слова ми чуємо на кожній Службі Божій, правда?

Можливо, ми не до кінця усвідомлюємо, у чому полягає ота глибина змісту того Христового Таїнства, яке рівноапостольний Князь Володимир передав нам як великий спадок віри. Тому я кажу, що наше суспільство потребує євангелізації, оцієї духовної революції й оновлення, яке стало першим наслідком Хрещення Русі-України.

Ви говорили, що багато стереотипів, зокрема щодо УГКЦ, постає через елементарне людське незнання. Можливо, потрібно більше піару?

Нашій церкві, на жаль, сьогодні не приділяється належної уваги. Коли якась подія відбувається у православній церкві, вона притягає увагу мас-медіа. Коли подія якась в УГКЦ, хтось зумисне чи незумисне не хоче про це говорити або чути. Тому було би дуже добре, якби усі мас-медіа України ставилися однаково до всіх конфесій. В той ж час ми вимагаємо це від держави, чи від президента, чи від когось іншого.

Я би хотів, щоби так само й ось наші мас-медіа, зокрема незалежні (а такі ще є в Україні), просто однаково об’єктивно ставитися до всіх конфесій, в тому числі і до нашої церкви. І тоді матимуть набагато більше свободи і можливості саме усувати ті стереотипи, ламати ті мури, які чиясь ідеологія колись на якусь церкву накладала.

А як УГКЦ допоможете ламати стереотипи? Яким чином у вас будується співпраця зі ЗМІ?

Я думаю, що і мас-медіа потребують євангелізації, адже вони – теж є частина суспільства. Бо інколи журналісти не до кінця розуміють певної церковної ідеології, значення церковних символів і тому їм важко інтерпретувати певні події, які відбуваються. Треба допомогти ліквідувати релігійну безграмотність, яка сьогодні панує в Україні.

У нас є кілька методів роботи зі ЗМІ. Наприклад, наш Український католицький університет у Львові відкрив свій факультет журналістики, який не тільки проводить семінари, а має програму вишколу журналістів, які, з одного боку, відповідають усім вимогам сучасної нецерковної мас-медійної журналістики, але, з іншого боку, вони трохи краще ознайомлені з церковним життям, термінологією, незалежно від конфесій.

Ми намагаємося мати періодичні зустрічі з пресою. Крім того, на часі відкриття нашого інтернет-телебачення. І таким чином ми намагатимемося бути присутніми в інформаційному просторі і теж працювати зі світською пресою.

Я особисто намагаюся спілкуватися з журналістами, бо справді відчуваю: таке спілкування важливе як для мене як для глави церкви. Бо тоді я краще розумію, чим живе наше суспільство, тому що я вважаю, що журналістика – це мистецтво А справжній журналіст – це той, хто професійно і чесно виконує свої обов’язки, а не працює на чиєсь ідеологічне замовлення.