УПЦ МП – бойова дивізія московського імперіалізму. Міф чи реальність?

Новий тиждень для християн України розпочався своєрідною шоковою терапією. У центрі московського православ’я, самій Москві, розпочав свою працю Архієрейський Собор РПЦ. Подія сама по собі не така вже надзвичайна для православного світу. Але дві речі заставляють українських християн добре задуматися над розвитком ситуації в Україні після цього собору.

Перша – це доповідь Глави українського відділення РПЦ – УПЦ МП митрополити Володимира (Сабодана), а друга яка часово передувала їй це – зустріч президента РФ Владіміра Путіна з учасниками цього ж таки собору.  

Для наївних ентузіастів екуменізму, вочевидь, доповідь Глави УПЦ МП була шоком. Адже український відділ РПЦ, текстом свого предстоятеля, відкрито, без викрутасів підтвердив свою позицію стосовно «неканонічних» Православних церков в Україні. Але тут нема нічого дивного. РПЦ послідовна у своїй позиції щодо Православних церков, які виникли через розкол. І тут, попри те, що така позиція може не подобатися, все ж таки слід віддати належне єрархії РПЦ, яка послідовно у цьому питанні просуває свою позицію.

Але з іншого боку, позиція московського православ’я щодо своїх дочок, які відійшли від нього, - УПЦ КП та УАПЦ - є щонайменше дивною. Попри розуміння болючості для РПЦ реальності існування в Україні УПЦ КП та УАПЦ, викликає подив теза «єдиноспасаючої канонічної церкви», яка не признає навіть Таїнства Хрещення, уділеного в УПЦ КП чи в УАПЦ.

 Інше питання, наскільки цей еклезіологічний ексклюзивізм (спасіння тільки в нас), в якому любителі РПЦ часто звинувачують католиків, є відповідний до офіційних заяв самої РПЦ. Адже, як показує практика, екуменічні заяви РПЦ насправді розходяться з ділом, коли вона говорить про відсутність того ж таки еклезіологічного ексклюзивізму, а на практиці його дотримується.

Події довкола йорданського Водосвяття у Львові лише потвердили, що РПЦ  відкрито і без прикриття сповідує свою виключність, як єдиної спасаючої церкви на українських просторах. Політкоректне відношення Львівської мерії фактично спровокувало стан, коли більшість християн, що прийшли на площу Ринок взяти участь у Водосвятті опинилося у стані диктату маргінальної у регіоні релігійної групи – адже представники інших конфесій були лише декорацією, на фоні якої РПЦ святили воду для львів’ян.

Але як би там не було, у такій позиції – одне на словах, інше на ділі - є реальною позицією, у якій РПЦ послідовно витриває. І це треба розуміти і таку позицію враховувати при будь-яких контактах з представниками цієї релігійної організації.

НАПАДКИ ВОЛОДИМИРА САБОДАНА НА УГКЦ

Багато цікавішими й актуальнішими на даний момент є нападки Глави УПЦ МП на УГКЦ, висловлені у його доповіді. Першою і, можливо, найцікавішою річчю, яку Глава українського відділення РПЦ закидає УГКЦ є відсутність у Неї еклезіологічного ексклюзивізму, оскільки Вона без дозволу РПЦ насмілилася, бачте, заявити, що визнає Таїнство Хрещення УПЦ МП.

Дивна, дуже дивна позиція. Адже Вселенська Спільнота Католицької Церкви визнає Хрещення, яке уділене навіть мирянами, окрім цього, Вона також сповідує, що раз правдиво уділена Тайна Священства є назавжди дійсною. І попри те, що ця Тайна може бути уділена незаконно, вона є дійсною. Тому, якби УГКЦ не визнала Таїнств УПЦ КП та УАПЦ, які зберігають апостольську сукцесію (передання рукоположення від самих Апостолів), то тим самим заперечила би православну віру всієї Спільноти Католицької Церкви і відпала б від цієї Спільноти у єресь.

Тобто, звинувачуючи УГКЦ і персонально Її Главу Блаженнішого Патріярха Святослава у страшній речі – визнанні Таїнств, уділених УПЦ КП, Глава українського відділення РПЦ, фактично звинуватив УГКЦ у вірності православ’ю Католицької Церкви. При чому в листі Блаженнішого Святослава йдеться тільки про Таїнство Хрещення. А що би було, якби там йшлося про визнання усіх Таїнств?

Така позиція Глави УПЦ МП є або злобною, або некомпетентною. Якщо митрополит Сабодан знає про згадані вище точки віри, яку сповідує УГКЦ, то в такому випадку його закид в адресу УГКЦ стосовно визнання Таїнств УПЦ КП є нічим іншим, як злобною інсинуацією, мета якої – виставити УГКЦ таким собі монстром, який є на перепоні «братнього» діалогу РПЦ та Католицької Церкви, при чому, знову ж таки, митрополит Сабодан просто собі забуває, що УГКЦ є інтегральною частиною Вселенської Спільноти Католицької Церкви. У випадку, якщо митрополит Сабодан не знає про таке віровчення, сповідуване УГКЦ, то він виявляє себе повністю некомпетентною особою у питаннях, про які пише. Звісно, старій, хворій людині можна без проблем вибачити такий ляп, але проблема залишається. Якщо це дійсно ляп, а не злобне намірення, то навіть цей уже сам по собі може значно ускладнити і без того складну релігійну ситуацію в Україні. Тут слід додати, що при відсутності офіційного діалогу між УГКЦ та УПЦ МП, УПЦ КП, і якщо не помиляюсь між УАПЦ, то таку позицію митрополита Сабодана дійсно можна списати на просто таки некоректний ляп з його боку.

Ляп ляпом. Але наступний закид в сторону УГКЦ є в реальності далеко страшнішим і, вочевидь, матиме багато далекосяжніші наслідки для міжконфесійної ситуації в Україні.

Глава українського відділку московського православ’я безцеремонно звинуватив УГКЦ у розпалювані міжрелігійного протистояння в Центральній Україні.  Хоча конфлікти виникли через те, що московським православним в Україні геть не подобається, що греко-католики існують і там, і що й вони хочуть на тих теренах мати свої храми. Неймовірне лицемірство такої позиції! Поза межами Галичини та Закарпаття греко-католики опинилися далеко не з своєї вини, і більшість з них далеко не добровільно.

Загально відомим є той факт, що більшовицький режим, якому РПЦ вірно служила, виселив сотні тисяч грек-католиків за межі традиційно греко-католицьких регіонів. Більшість з них не мала жодної змоги повернутися на історичну Батьківщину. Окрім цього, комуністичний режим, проводячи політику перемішування населення, багато молодих хлопців та дівчат, які завершили ВУЗ-и в Галичині, скеровував на роботу поза межі рідних теренів. І тепер РПЦ цим недобровільним мігрантам заперечує право на молитву у власних храмах. І це на фоні постійних скарг РПЦ про начебто унеможливлення органами місцевої влади в Галичині будівництва московських храмів. Це направду вершина найгіршого лицемірства!

Ба більше, за якоюсь, тільки йому зрозумілою, логікою митрополит Сабодан обслуговування греко-католицькими душпастирями цих розсіяних у православному морі греко-католиків називає прозелітизмом, вкладаючи в це слово, очевидно, для нього негативне, хто зна який зміст.

Лицемірно прикриваючись фіговим листочком Баламандської декларації, Глава УПЦ МП фактично сам розраховує на чужих вірних. Адже якщо греко-католикам не дати храмів східніше Збруча, то, знаючи традиційну галицьку побожність, можна сміло розраховувати, що вони підуть до православних храмів. Отаке-то піклування про дотримання принципів діалогу. Лицемір’я над лицемір’ям,  та й годі!

І це лицемірство не є лише особистим «надбанням» митрополита Владіміра, воно однаково рівним шаром лягає на усю структуру, яку він очолює і якою управляє. Мовчазна згода ліберальствуючих та екуменіствуючих інтелектуалів, приналежних до УПЦ МП, є цьому мовчазним, але красномовним свідченням. Щоправда, провідний інтелектуал УПЦ МП розразився такими нападками на УГКЦ в обороні позиції митрополита Сабодана, що сподіватися якоїсь іншої реакції від членів цієї структури не доводиться. Виглядає на те, що лицемірство занадто глибоко пронизало пори українського відділення РПЦ.

А щоб ситуація була ще більш трагікомічною, Глава УПЦ МП не обмежився до теренів України. Він своїм «пророчим» поглядом сягнув аж теренів папістсько-протестантського Заходу. Адже і там є українці. А раз там є українці, то і РПЦ має ексклюзивне право їх «окормлять». Саме такою виглядає логіка митрополита Владіміра. Адже його страшенно хвилює присутність на Заході структур УГКЦ, які, на його думку, тим, що не виганяють з своїх храмів православних українців, які туди приходять, займаються отим самим страшним прозелітизмом.

Для нормальної людини цілком зрозуміло, що УПЦ МП, можливо, маючи своїх вірних закордоном, прагне їм надати належну душпастирську опіку. І в цьому нема, і не може бути, нічого спірного. Якби не два але…

Якось дуже дивно, що митрополит Сабодан згадує країни старого поселення: Бразилію, Аргентину, США, Канаду. Адже там РПЦ має свої структури.

По-друге, на фоні закидів на адресу УГКЦ, що вона вершить опіку над своїми вірними східніше Збруча, таке піклування Глави українського відділення РПЦ звучить саме як визнання власних прозелітських зазіхань на чужу «каноніческую тєріторію» і як чергова порція московсько-візантійського лицемірства.

ПУТІН і СОБОР РПЦ

Усі ці нападки Глави УПЦ МП можна би було вважати неприємною внутрішньоукраїнською справою, яка силою обставин отримала висвітлення в імперський столиці «Русскаго міра». Якби не одна маленька деталь. Архієреї РПЦ, інтегральною частиною якої є УПЦ МП, зустрілися з президентом РФ Владіміром Путіним. І цей факт сам по собі не мав би більшого значення від куртуазної зустрічі, якби не промови його екселенції президента РФ та промова-відповідь його святості патріарха Московського Кіріла І.

Більшість тексту промови московського президента можна спокійно залишити для аналізу політичним оглядачам. Але є кілька деталей, які не можуть українським християнам бути не цікавими.

Для московського президента, РПЦ є основним цементуючим стержнем саме московської Росії, а зникнення імперії «Рассійская Імпєрія» - джерелом усіх конфліктів на просторах цього утворення. Що більше, для нього РПЦ – фундамент саме московського національного патріотизму. Він «недобачає» ані русифікаторського характеру імперії Романових, ані її багатонаціональності.

Навіть більше від того, для Путіна усі вірні РПЦ та її автономій, серед яких і УПЦ МП – це «саатєчєствєнікі за рубєжом», тобто, члени московського національного корпусу і не більше, і саме РПЦ скріпляє то «єдінство русскава народа».

Путін, без будь-якого прикриття, виразно і недвозначно у своїй промові охарактеризував РПЦ як інструмент імперської політики Кремля і не більше.

І, як це не дивно, але московський патріарх Кіріл І у свої відповіді Путіну лише підтвердив імперський характер церкви, яку він очолює. Але насправді це зовсім не мало би дивувати, адже останнім часом між Кремлем та РПЦ практично досягнуто повної «симфонії», повного гармонійного злиття. Усе вернулося на своє – РПЦ і далі є своєрідним міністерством московської держави у справах віросповідання підданих Кремля. Можливо, воно і нікуди не дівалося, хіба що з короткою в історичному сенсі перервою з кінця 1917 до початків 40-х років ХХ століття, коли колишній православний семінарист Іосіф Вісаріоновіч Джуґашвілі (Сталін) вкотре відновив Московський патріархат.

У цьому світлі, світлі зустрічі єпископату РПЦ з Путіним, доповідь митрополита Сабодана на Архієрейському Соборі РПЦ набуває зовсім інакших відтінків, більш зловісних, більш загрозливих, більш конфліктомістких.

СПРОБА ВИСНОВКІВ

Без жодного сумніву, події, описані вище, є всього-на-всього черговим підтвердженням реальної позиції як РПЦ в цілому, так і її українського відгалуження УПЦ МП. А ця позиція – це лицемірна позиція подвійних стандартів і відвертої брехні, позиція імперіалістичних зазіхань на українські терени і прагнення імперського «сабєратєльства» усього східного слов’янства навіть поза його автохтонними теренами під «спасітельніє» лапи московського двоголового орла.

У цій позиції немає місця для реального, щирого екуменічного діалогу, немає місця ні для українського католицтва, ні для альтернативного українського православ’я, там немає місця ні для українців, ні для білорусів, ні для галичан, ні для волинян, ні для русинів, ні для гуцулів, лемків чи бойків – там є місце тільки для московітів і змосковщених яничарів.

Тому всякі теревені про український характер УПЦ МП, про екуменічний діалог з РПЦ та тією ж таки УПЦ МП – ніщо інше, як прекрасний приклад нашого прислів’я: «Дурень думкою багатіє». Нам слід давно вже було позбавитись чергової москвофільської полуди з очей: УПЦ МП не є українською, не є екуменічно відкритою структурою, а простим продовженням імперської політики Кремля, вбраної, щоправда, для пристойності в українські релігійні шати.

У такому ракурсі УПЦ МП виступає смертельним ворогом всього не московського на теренах України. Особливо ж українського католицтва, яке завжди було сіллю в оці московському імперіалізму. І тому, саме як така, УПЦ МП має враховуватися всіма сторонами української реальності.

Перше за все, галицьким органам місцевої влади слід перестати бавитись у політкоректну толерантність. Московських попів потрібно навчити правил пристойної поведінки. Якщо вони хочуть приймати участь у спільних міроприємствах, то нехай і поводяться відповідно. Якщо ж їм їхня віра забороняє спільну молитву з іншими конфесіями, то нехай собі моляться зі своїми вірними – принаймні, в цьому їм ніхто не заважає. Також, тій же ж таки владі слід дійсно серйозно розібратися з питанням потреб УПЦ МП будівництва своїх культових споруд у галицькому регіоні. Якщо дійсно є невмотивовані перешкоди для такого будівництва – вирішити їх у чим кращий спосіб. Якщо ж апетити українського відділку РПЦ в Галичині є завеликими, шкідливими для суспільства, то про це потрібно відкрито говорити. Не слід надавати РПЦ причину для чергових атак на Галичину. А, виходячи з історичної справедливості, про яку частенько голосять в РПЦ, то і храм на Короленка можна передати історичним власникам – австрійському уряду і Дальматинській єпархії Сербської православної церкви – нехай собі РПЦ з ними розбирається.

Українським греко-католикам слід згадати собі 1839, 1914, 1946 роки, коли московський імперіалізм нещадно нищив нашу Церкву. Доречно згадати, що ні РПЦ, ні її український відділ УПЦ МП, ніколи так і не вибачилися перед греко-католиками за свою співучасть у цих злочинах царського і комуністичного московських режимів. Тому потрібно перестати обманювати себе про начебто проукраїнський характер УПЦ МП та її відкритість до екуменізму – реалії просто не дають жодних підстав для такого переконання. УПЦ МП навіть у протистоянні з безбожним лібералізмом у будь-яких його появностях, чи то гендерні ідеології, чи агресивний секуляризм, чи диктаторський релятивізм, чи щось іншого, не є певним союзником. Вона ще до сьогоднішнього дня недобачає небезпек розвинутого постмодернізму, що вже переходить у постгуманітарну епоху. А будучи інструментом чужих імперіалістичних устремлінь, вона за вказівкою Кремля, у будь-який час може зрадити будь-якого свого союзника. Що більше, будучи інструментом Кремля, вона ніколи не зможе бути, принаймні, терпимою до самого існування українського католицтва.

У цьому світлі і нашим єдиновірним братам римо-католикам слід переосмислити свої «екуменічні» шашні, які вони час від часу полюбляють крутити поза нашими плечима. Оскільки більшість римо-католиків України, а особливо в Галичині, усе ж таки вважають себе поляками, то нехай задумаються над історичним досвідом свого народу. Об’єднані війська усіх народів І Речі Посполитої брали Москву і неодноразово громили московські війська. Спроба ж домовитись з Москвою через плечі інших народів завжди, рано чи пізно, закінчувалась черговим поділом Польщі. Тому не зле би було для них самих зрозуміти небезпеку московського православ’я  і перестати загравати з цим імперіалістичним монстром. Що більше, саме римо-католики поляки можуть зіграти історичну роль у тому, щоб відкрити західним єрархам очі на реальну сутність московського православ’я. Але це тільки їхній вибір, і ніхто за них цього вибору зробити не зможе.

Усвідомлення цієї проблематики може дуже допомогти Католицьким Церквам України вижити зараз, в час, коли московський імперіальний рух на Захід уже розпочався. Заяви Путіна, Кіріла І, Владіміра Сабодана свідчать про початок нової спроби відновлення Московської імперії. Імперії, яка покликається не тільки на насліддя імперії Романових, але й СССР і Сталіна в тому числі. Імперії, яка не визнає католицтво, у будь-якій його формі, «традиційним віросповіданням» РФ.

Виглядає, що заяви митрополита Сабодана, Кіріла І, Путіна не залишаться пустим звуком без конкретики.  Чергові рухи догналівського угруповання, яке би радо отримало державне визнання за допомогою керівника православно-антифашистської групи в українському парламенті Вадіма Каліснічєнка, могли би бути такими собі віддаленими звуками грози, що насувається, питання тільки в тому, омине ця гроза чи прийде.

Стаття пані Щоткіної могла би здаватися журналістською спробою зробити собі імідж довкола сенсаційного розвитку подій або й відвертою спробою когось пошантажувати єрархію УГКЦ, але у контексті подій довкола Синоду РПЦ заставляють по-інакшому глянути на ці чергові догналівські бздури. Існує велика ймовірність, що це таки перші дзвіночки попередження про серйозність ситуації, яка почала складатися.

Бойові сурми на Синоді РПЦ, догналівську активізацію, активізацію імперіалістичних устремлінь Москви на українському напрямку не можна ігнорувати. Слід готуватися до боротьби. І, здається, на цей раз до боротьби за голе виживання католицтва в Україні. Не слід забувати про промосковське лобі в українській владі і політиці, яке буде в усьому йти на руку «єдінай і нєдєлімай» та «єдінай кананіческай».

Після атаки Митним союзом, прийшла міні-атака догналізмом, а тоді сабоданівська атака з амвону Собору РПЦ. При подальшому аналізі можна цілковито передбачити наступні атаки. Але це вже робота церковних аналітиків.

Ми ж мусимо бути свідомими, що за свою віру мусимо стояти до кінця, як би не складалися подальші обставини.

о. Орест-Дмитро Вільчинський