Продовжуючи опитування експертів про підсумки минулого і прогнози на майбутні роки, портал "Релігія в Україні" надає слово доктору філософських наук Юрію Чорноморцю. Розмову з науковцем ми почали з того ж самого запитання, яке він задавав своїм співрозмовникам у попередніх бесідах з колегами.
- Отже, пане Юрію, які події в релігійній сфері в 2012 році, на Вашу думку, були головними?
- Найважливішим для історії України я вважаю провал «Ініціативи 1 грудня». Чому це важливо із точки зору релігійної, церковної? Кожна релігія – це певний світогляд, для якого головними елементами є релігійні знання, цінності, практика. Саме в цих трьох аспектах розкривається віра. Через придбання знань, засвоєння цінностей та практичну діяльність, релігія стає для людини способом життя. При цьому, значення релігійної практики завжди було визначальним: знання не завжди є цілісними, із цінностями може бути погано, але практичне залучення до релігійного способу життя має бути. Сьогодні воцерковлена людина – це не та, що знає напам’ять катехізис, а така, яка веде практичне релігійне життя. Значення знань для релігійної ідентичності в епоху постмодерну зменшується, значення практики виростає. Можна сказати так: не важливо, що ти знаєш – важливо чи ти любиш ближнього, дальнього, іншого…
- Ще апостол Павло говорив про це…
- Всі апостоли про це говорили, і Ісус Христос так само це підкреслював. Віра – початок спасіння, духовне народження. Придбання цілісного способу релігійного життя – довершеність, якої потрібно досягти. І якщо звернути увагу окремо на практику як найважливіший елемент релігійності, то є три види практики. По-перше – це морально-аскетична практика, виконання відповідних заповідей. По-друге, це культова практика, про участь у якій теж є заповіді. І по-третє, це соціальна практика. Остання набуває все більш самостійного значення. Звичайно зберігається зв'язок із морально-аскетичною практикою: соціальна діяльність виростає із виконання відповідних моральних заповідей. І є зв'язок із культовою практикою, бо соціальна діяльність – це «літургія в миру». Наприклад, все що роблять християни для інших в соціальній сфері – це певна жертва Богові, із зробленим людина – усвідомлюючи це чи ні – приходить на літургію, і там Бог приймає цю жертву. Але соціальна практика стає все більш важливою, бо християни як народ Божий, в часи сучасних криз просто не можуть не діяти серед звичайної соціальності. Значення соціального вчення виростає, бо це актуалізація Євангелія для сьогоднішнього дня і сьогоднішнього суспільства. Соціальне вчення – це відповіді церкви на питання суспільства. На питання самих християн: як діяти у сучасному соціумі, як сьогодні виконувати вічні заповіді Божі? Соціальна діяльність християн стає настільки важливою, як і морально-аскетична та культова діяльність. Це не якийсь додатковий елемент, це саме вістря сьогоднішнього церковного корабля, і якщо воно є поганим, або його немає, то цей корабель просто застрягне у кризі сьогоднішньої загальної зневіри, релятивізму, байдужості…
- І що саме Вас не влаштовує в проекті «Першого грудня»?
- Відозва Церков від 1 грудня 2011 року могла стати початком духовного відродження України, і відповідно – початком її загального відродження. Але цього не сталося. Тут є три причини. По-перше, на відозву відгукнулася еліта української інтелігенції, яка утворила «Ініціативу 1 грудня». Але у них весь духовний потенціал вивітрився у розмови, що наші заклики – це дзвін, який розбудить Україну: наче ще хтось у нас спить і не усвідомлює кризи та катастрофічності становища! І найважливіше: замість програми духовного відродження України запропонована у «Хартії вільної людини» боротьба за ідеали ліберальної свободи. А все інше ніби само собою там приложиться. Так і написано: що вільні люди почнуть проявляти солідарність, бо вони відповідальні... Але у нас вільні люди ніколи солідарності не проявляли, якщо її спеціально не виховували. І автори «Хартії» це не враховують. І потім – не може бути вільна людина без інших вільних людей. Друга причина безрезультатності відозви Церков від 1 грудня – це неготовність віруючих активно діяти, втілювати в життя заявлені три ідеали: верховенство закону, свобода і гідність людини як образу Божого, солідарність. Ну якщо інтелектуали вибрали тільки другий елемент, то широкі маси віруючого народу взагалі нічого не вибрали. Як відбувалося мляве формування християнського громадянського суспільства, так воно і йде далі. Відозва від 1 грудня не стала каталізатором процесів, хоча такі надії були – як у активістів-ініціаторів, так і у спостерігачів. І це сталося з причині пасивності Церков, які підписали відозву 1 грудня. Ось цей аспект найважливіший. Це третя причина провалу спроби спровокувати початок процесу духовного відродження українського суспільства як цілого. Підписали відозву 1 грудня - і все! Далі ніякої власне церковної діяльності. Ніяких ініціатив від керівництва Церков. Ніяких документів, які б розвивали три принципи відозви 1 грудня на основі соціального вчення Церков. Ніяких конкретних кроків, ніякого переосмислення власної діяльності, яка вже була і є, у зв’язку із відозвою 1 грудня. Кинули заклик у суспільство, а воно нехай саме формує відповідь на цей заклик. Але так не буде. Так просто не може бути в наш постмодерний час.
В умовах глобалізації втрачають значну частину сили традиційні інститути завдяки яким виживала нація. Національна економіка, національна держава – все це втрачає частину суверенітету. І тут цікаво, що той суверенітет, який все-таки зберігається, пов'язаний із можливістю відігравати якусь роль у глобальному суспільстві, а всі спроби замкнутися ведуть лише до ослаблення загальних позицій. Все це відчувається як в політиці, так і в економіці, як в культурі, так і в релігійній сфері.
При ослабленні традиційних інституцій зростає роль громадянського суспільства. Воно стає основою для виживання нації як такої. І відповідно лідери громадянського суспільства, лідери громадської думки – ось на кому лежить особлива відповідальність за майбутнє нації. Так само як на політиках – особлива відповідальність за її сумне сьогодення.
- То, може, самі Церкви поки не готові стати лідерами громадянського суспільства?
- Церкви не сформували власних лідерів громадянського суспільства. Навіть якщо у Церквах є лідери громадської думки, і до цих лідерів – ієрархів чи активістів – прислухається нація, то вони не мають опори у християнському громадянському суспільстві. Бо останнє стихійно виникає, але свідомо ще не твориться. І це – помилка: небажання творити сьогодні християнське громадянське суспільство означає зникнення християнської перспективи тут і зараз, для цієї нації та держави, для цієї культури та навіть для Церкви.
Між тим, загальна закономірність трансформацій полягає у тому, що самі Церкви повертаються до першохристиянських часів. Єпископ – це вже не стільки ієрарх, який керує на певній території, скільки батько певної духовної спільноти. Єпископи, якщо вони хочуть мати вплив на християн ІІІ тисячоліття, мають бути лідерами християнського громадського суспільства. Це, відповідно, – складна трансформація, це певний перехід від бюрократичних та пастирських відносин, до громадського та харизматичного лідерства.
Зберігши всі переваги ієрархічності, єпископи українських Церков, могли б отримати додаткове лідерство у суспільстві. На жаль, поки що немає відповідного церковного руху «зверху» щодо втілення в життя відозви від 1 грудня. Минулий, 2012 рік, яскраво засвідчив, що саме по собі суспільство не здатне ще до самоорганізації, формулювання та популяризації ідей стосовно майбутнього України. Допомога Церков могла б стати тим ферментом, який би уможливив кристалізацію як християнського громадянського суспільства, так і всього суспільного організму України.
- А чи є взагалі надія, що в найближчі роки християнські Церкви стануть лідерами в процесі становлення України на основі трьох принципів, заявлених у звернені Церков від 1 грудня?
- Складно сказати. Для того, щоб втілювати в життя будь-які культуротворчі, суспільні, духовні проекти потрібно досягнути стадії внутрішньої інституціональної зрілості. Тобто потрібно бути внутрішньо іншими. По-перше, згуртованими. По-друге, мати якісно добрий кадровий потенціал. По-третє, потрібна цілеспрямована політика підтримки всіх конструктивних зусиль зверху. Я би як позитивний приклад навів діяльність Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ (МП). Не скажу, що всі їхні проекти якісні, але наявний певний вал проектів, і це перша правильна стратегія. Не потрібно чекати інформаційних приводів, треба їх створювати. Не потрібно чекати поки про вас напишуть, знімуть фільм, поки для вас створять телебачення – треба робити це самим. Також крім забезпечення кількісного, є робота над якістю. Окремі найважливіші проекти як паровозики витягують все на рівень, коли вся робота стає цікавою та помітною. Якби у кожній Церкві всі відділи працювали так! Я бачу активізацію роботи Католицького прес-центру, активізацію деяких проектів УКГЦ. Також в цілому грамотно побудований піар УГКЦ у світських ЗМІ.
Так що в цілому Церкви здатні до розгортання масштабної діяльності, і тому при наявності волі керівництва і системній роботі, Церкви, а не партії могли б стати лідерами громадянського суспільства в XXI столітті.
- Чи нема проблеми в тому, що Церкви – різні, а лідерство в громадянському суспільства мало б бути єдиним?
- Проблеми немає. Чому коли йде мова про християнські принципи для суспільства, то з’являються деякі люди, які кажуть: ви спочатку об’єднайтеся, а потім будете мати право впливати на суспільство. Насправді, це просто смішні претензії. Це все одно, що сказати політикам: ви спочатку об’єднайтеся в одну партію, а потім вас допустимо до виборів.
Крім того, для християнських Церков важлива єдність щодо головних принципів соціального навчання і основних цінностей. Така єдність дозволяє вже сьогодні спільно діяти в межах Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Тим більше, можливо формувати спільні ідеї та відозви, які б розвивали ідеї 1 грудня в церковному руслі.
Для того щоб мати вплив на суспільство, потрібна лише єдність всередині кожної Церкви. В 2012 році єдність кожної із українських православних Церков мала явну тенденцію до зміцнення. УПЦ після відомої кризи, пов’язаної із станом здоров’я митрополита Володимира, стала іншою, в ній відбуваються важливі трансформації. Ця Церква тривалий час існувала за принципом «послушанія». Що це значить? Є якийсь єпископ чи священик, який має медичну освіту – ось йому дається відповідний синодальний відділ. Віддавалися на відповідальність керівників цілі напрямки діяльності. Так само віддавалися на повну відповідальність керівників єпархії монастирі, семінарії. Але сьогодні наступили часи постмодерну, наступила епоха принципово складних викликів, на які Церква може давати відповідь лише як єдине ціле. При цьому відповіді на проблеми і питання потрібно давати в режимі моментальної реакції. Тому що завтра ваші відповіді, виправдання, пояснення, рішення - вже нікого не цікавлять. Тому потрібна діяльність нового типу керівників: які, з одного боку, мають досвід і впевнено ведуть церковний корабель, а з іншого боку – відносно молоді, а тому можуть провести цей корабель через рифи постмодерного світу, бо здатні на моментальну реакцію. Звісно, що діяльність церковних керівників вже просто неможлива без розвинутого церковного апарату. Я особисто думаю, що та схема керівництва УПЦ, яка постала після повернення митрополита Володимира до виконання обов’язків, є оптимальною. Навіть якби Блаженніший був молодший і здоровіший, самі історичні виклики початку XXI століття вимагають допомоги церковного канцлера чи прем’єр-міністра. Але в такому випадку і синодальні відділи мають стати аналогами профільних міністерств і працювати як єдина команда («церковний уряд»). Звіти синодальних відділів за 2012 рік вже самі по собі дають достатні підстави для ротацій: цілком очевидно, які синодальні відділи недопрацьовують, «товчуть воду в ступі», не шукають можливостей для розвитку, не здатні адекватно відповідати на виклики сучасності. Отже, я з оптимізмом дивлюся на майбутнє УПЦ: вже закінчується стадія наведення порядку, вже концентруються сили та ресурси для розвитку, вже починається цей новий розвиток УПЦ як традиційної та консервативної ідейної сили. Не забуваймо, наскільки це важливо: УПЦ – це найбільша християнська потуга України, і від її розвитку безпосередньо залежить яким буде наше майбутнє.
В УПЦ КП існує модель, аналогічна до президентського правління. Але скоріше за все Патріарх Філарет буде все більше спиратися на допомогу молодого покоління єпископату, яке він сам виховав за ці десятиліття. Думаю, що там скоро теж може постати модель свого роду тандему адміністратора-патріарха і когось з його найближчих помічників (умовного спадкоємця). Можна навіть сказати, що в УПЦ КП є беззаперечні лідери за інтелектуальними та діловими якостями, здатні активно діяти в сучасному світі та допомогти Патріарху. Так чи інакше, УПЦ КП могла б вести ширшу діяльність, більш активно претендувати на ідейне та організаційне лідерство в українському християнському громадянському суспільстві.
УАПЦ після провалу переговорів із УПЦ КП наприкінці 2011 року замкнулася в собі і суспільство зовсім не помічає її як ідейну чи організаційну силу.
УГКЦ зібрала внутрішні сили, провела вдалий піар нового керівництва, але, на мою думку, в 2012 році не проявила свого лідерського потенціалу. В результаті історія тягнула УГКЦ в різні сторони, відбувалися всякого роду історії із агітацією в церквах – на тлі загальної ідейної дезорієнтації вірних. Я особисто маю надію в майбутньому побачити добрі плоди для України від УКГЦ: від внутрішнього збирання сил вже пора переходити до формування суспільного порядку денного. В УГКЦ великий богословський потенціал. А це сьогодні дуже важливо для України. Уявіть собі, що в Україні хоча б кожен десятий із кількох сотень хороших богословів, підтриманих Церквою, відбувався як самостійна величина. Навіть десять чи двадцять українських Ратцингерів, Бартів, Флоровських здатні повністю змінити духовне обличчя України, а відповідно – і змінити долю цієї країни.
Складними є процеси трансформації українського протестантизму як суспільної сили. Протестантські Церкви майже готові до епохи постмодерну. Вже сьогодні спільне протестантське громадянське суспільство в Україні може бути реальністю. Не втрачаючи своєї ідентичності, різні протестанти здатні спільно діяти, впливати, відстоювати власні цінності. Напередодні 2012 року в Україні була видана знакова книга «Форум-20. Двадцять років релігійної свободи» з однойменної події. В цій книзі є конкретні пропозиції до церков, суспільства, інтелігенції. Ця збірка аналогічна до книги «Віхи» (рос. «Вехи»), яка століття тому пропонувала для Росії шлях релігійного пробудження. Надіюся, що зараз протестантизм України сформує спільне громадянське суспільство, із універсальними християнсько-консервативними цінностями з одного боку, та ліберальністю в методах благовістя та суспільної дії – з другого. Потреба у такому спільному дискурсі, спільній діяльності, спільному впливові на суспільства – очевидна, особливо – серед молоді.
- Дякуємо за розмову.
Немає коментарів:
Дописати коментар