Сторінки

четвер, 6 грудня 2012 р.

Неспійманий світом. Сковорода ловив кайф від мандрів


Мандрівний філософ-нестяжатель опинився на найбільшій українській купюрі
Коли восени 1910-го року Лев Толстой надумав тікати з Ясної Поляни, то цей відчайдушний крок був наслідуванням "утечі від світу" Григорія Сковороди. Майбутній філософ народився 3 грудня 1722 року на Полтавщині. 290 років тому.
Ще на початку 1930-х років український мислитель Дмитро Чижевський - той самий, що його Ганс-Георг Гадамер не без підстав порівнював із Ляйбніцем - писав: "Тепер є не менше, ніж 250 великих та малих праць, присвячених Сковороді, який, як це загально визнано, - є найцікавіша постать історії українського духу. В цих працях висловлено, напевне, не менше, ніж 250 різних поглядів на Сковороду...".

Сьогодні число присвячених Сковороді праць в усьому світі уже давно перевалило за п'ять тисяч. І в тих працях - сила-силенна різних спостережень, присудів, тлумачень... Григорій Сковорода бентежить уми своєю глибиною та незбагненністю.
Уявімо собі, наприклад, тихе тепле літо. Надвечір'я. Яснополянська садиба графа Льва Толстого потонула в розкішній зелені. А сам хазяїн сидить у своєму робочому кабінеті за столом. Він уважно читає чималий за обсягом том - харківське видання творів Сковороди 1894-го року (ця книга ще й досі зберігається у фондах особистої бібліотеки Толстого).
Коли перегодом хтось із друзів Толстого згадав у розмові Сковороду, той одразу ж пожвавився. "Ах, Ви знаєте Сковороду! - радісно вигукнув граф. - Яка надзвичайна постать!"  І трохи помовчавши, додав з тією ніжністю в голосі, з якою говорять про рідну людину: "Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!"...
Оповідання про Сковороду Лев Толстой справді написав. І в тому оповіданні зринає дуже примітна фраза: "Сковорода вчив, що святість життя - тільки в справах".
Кажуть, що коли восени 1910-го року, перед самісінькою смертю, Толстой начебто ні з сього ні з того надумав тікати з Ясної Поляни, то цей відчайдушний крок був не чим іншим, як наслідуванням "утечі від світу" Григорія Сковороди.
Малюнок з сайту skovoroda.org.ua
Одне-єдине, що було тут не так - граф Толстой тікав від світу, аби померти, а Сковорода зрікся світу в розквіті сил заради того, щоб жити...
А це наше сьогодення. Кінець червня 2001-го року. Папа Римський Іван Павло ІІ-й виступає в Маріїнському палаці. Він говорить про християнське коріння нашої тисячолітньої духовної традиції.
"Дорогі українці, - каже Понтифік, - якраз християнство дало натхнення вашим найвизначнішим мужам культури й мистецтва, воно щедро зросило моральне, духовне й суспільне коріння вашої країни".
А далі Іван Павло ІІ-й цитує всього лиш два рядки з латиномовної поезії Григорія Сковороди.
Але що то за рядки! На хвилях їхнього граційного ритму - і щемке відчуття зникомості сущого, і чисті віра та надія, і любов як Божа присутність у світі:
"Все мина, лиш любов зостається по всьому, Все мина, та не Бог, не любов". [тут і далі: переклади Леоніда Ушкалова]
"Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення, - продовжує Папа. - У його словах знаходимо відгомін Першого послання святого апостола Івана: "Бог є любов", і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому".
Сковорода, бувши справжнім символом доброї старої України, останнім великим письменником доби бароко, часто відлунює в нашій подальшій традиції. Власне кажучи, українська культура ХІХ-ХХІ століть нерозривно пов'язана зі світом сковородинських ідей та образів: "сковородинцями" були і Котляревський, і Квітка-Основ'яненко, і Шевченко.
А під добу українського Ренесансу 1920-х років Павло Тичина присвячує йому збірку "Замість сонетів і октав" та розпочинає роботу над поемою-симфонією "Сковорода", Микола Хвильовий називає його "великим українським філософом", Валер'ян Поліщук у "біографічно-ліричному" романі "Сковорода" показує філософа відважним мандрівником "у глибини духа", Максим Рильський у поезії "Китаїв" бачить Сковороду предтечею нового світу, Микола Зеров береться за переклади латиномовної сковородинської поезії, Юрій Клен розпочинає свій шлях українського поета сонетом "Сковорода"...
У філософії та поезії Сковороди закорінений і резистанс блискучої плеяди українських "шістдесятників". Ігор Костецький називає його одним-єдиним учителем модерної України (Praeceptor Ucrainae -, людиною, що репрезентує ту українську культуру, "яка має вселюдське значення".
Василь Барка, чиїм життєвим кредо стали слова: "Світ мене спіймав, але не вдержав", - говоритиме про Сковороду як про "найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа світу".
Дмитро Донцов присвятить останні дні свого життя праці над статтею "Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності" (прикінцева сторінка рукопису так і залишилася в його друкарській машинці).
Героїня повісті Оксани Забужко "Інопланетянка" буде пильно вдивлятися в образ Сковороди, намагаючись збагнути сенс тієї повноти буття, яку вона називає "третім рівнем свободи".
Ким же він був, міркує вона: "посполитим улюбленцем, дотепником із сопілкою", чи "похмурим самітником, ніким не збагнутим "чоловіком Божим", з людської ласки годованим?.." Справді, ким він був?
Якби спитати про це в самого Сковороди, то важко сказати, що б він відповів. Людське життя філософ уявляв по-різному. Він міг услід за Йовом казати, що життя - це повсякчасна борня (звісно, не в сенсі "житейського борюкання", а в сенсі "духовної війни"-психомахії), міг говорити про життя як про грандіозну вселенську виставу, чиїм автором і режисером є сам Господь...
Та швидше за все, Сковорода сказав би, що був на цьому світі безтурботним пілігримом, чиї ноги ходили по землі, а серце втішалося спокоєм десь далеко-далеко на небесах.
"Лежиш во гробі" - пісня подільського гурту "Пропала Грамота" на вірші Григорія Савича
Принаймні вже під кінець життя, у розкішно-бароковій містерії "Боротьба архистратига Михайла із Сатаною", філософ уперше й востаннє змалював сам себе якраз у цьому образі.
Начебто Божі архангели, умостившись гуртом на веселці, дивляться згори на землю й бачать там, праворуч від усілякого метушливого люду, самотнього мандрівника Сковороду:
"Веселими ногами та місцями він простує із жезлом і тихо наспівує...
Співаючи, кидає оком то направо, то наліво, а то й на все видноколо; спочива як не на узвишші, так біля джерельця або на зеленій траві; ласує нехитрими ласощами, сам надаючи їм смаку, немовби добрий співак простій пісні.
Він солодко спить і втішається Божими видивами вві сні й наяву. А на ранок прокидається бадьорий і сповнений надій...
День йому - то цілий вік, що схожий на тисячоліття, і він не проміня його навіть на тисячу нечестивих літ. По-світовому, він - найнікчемніший жебрак, а от по-Божому - найбільший багатій... Цей мандрівник ходить ногами по землі, та серце його... перебуває на небесах і насолоджується".
Людські очі - не янгольські. Десь під цю ж таки пору літнього Сковороду бачив у Харкові вихованець тутешнього колегіуму Федір Луб'яновський.
Він запам'ятав його високим на зріст чоловіком у сірому байковому сюртуці та смушевій шапці, з подорожньою палицею в руках, що розмовляв простою слобожанською говіркою. Його рухи були трохи втомлені, а на обличчі лежала печать якогось особливого смутку.
...Сковорода народився 3 грудня 1722 року в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку в простій козацькій сім'ї. Коли хлопцеві виповнилося сім років, батьки - Сава та Пелагея - віддали його в науку до дяківської школи. А восени 1734 року Григорій починає навчання в Києво-Могилянській академії.
Його вчителями стали, зокрема, Симон Тодорський - поліглот, перекладач і мандрівник, котрий викладав юнакові грецьку, німецьку та гебрейську мови, Мануйло Козачинський - автор знаної "Трагедокомедії про смерть Уроша V", що з неї розпочинає свою історію сербський театр, Георгій Кониський - поет, філософ і богослов.
У грудні 1741 року, пройшовши конкурсний відбір у тодішній столиці Гетьманщини Глухові, юнак стає співаком (альтистом) придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Відтоді й аж до серпня 1744 року він буде мешкати в Санкт-Петербурзі та Москві.
Наприкінці літа 1744 року Сковорода у складі почту імператриці Єлизавети прибуває до Києва. Тут він звільнився з капели в чині "придворного уставника" й відновив своє навчання в класі філософії Київської академії.
Через рік у складі Токайської комісії генерал-майора Федора Вишневського, куди його взяли як людину, добре обізнану в музиці та чужих мовах, Сковорода виїхав до Угорщини - закуповувати вино.
Упродовж наступних п'яти років йому вдалося побувати також в Австрії, Словаччині, Польщі, а може, і в Італії, Чехії та Німеччині.    
У жовтні 1750 року, сповнений нових вражень, але без копійки за душею, Сковорода повертається до Києва, якийсь час мешкає у своїх приятелів та знайомих, аж поки наприкінці 1750-го або на початку 1751 року переяславський єпископ Никодим Срібницький не запросив його на посаду вчителя поетики до місцевого колегіуму.
Сковорода підготував курс "Розважання про поезію..." й почав свої виклади. Однак його розуміння поетичної творчості, мабуть, далеко відбігало від узвичаєних у старій українській школі засад поетики. Тож єпископ через консисторський суд зажадав від учителя викладати так, як заведено, а коли той відмовився, сказавши: "Alia res sceptrum, alia plectrum", тобто "Одна справа жезл, а інша - кіфара", - у травні або на початку червня 1751 року звільнив його з роботи.
Це була, як писав його біограф Михайло Ковалинський, "перша проба його духовної міці". У будь-якому разі, восени цього ж таки року Сковорода знов повертається до своєї alma mater і починає слухати курс богослів'я в уже згадуваного префекта академії Георгія Кониського.
Навчання в класі богослів'я Сковорода, зрештою, так і не завершив, оскільки восени 1753 року за рекомендацією київського митрополита Тимофія Щербацького став вихователем Василя Томари - старшого сина бунчукового товариша Степана Томари - і вирушив до села Каврай, що за 36 верст від Переяслава.
 
У Харкові щойно вийшло повне академічне видання творів Сковороди 
Тут Сковорода мешкатиме близько шести років, виховуючи хлопця, якого вкрай розбалувала мати - гоноровита донька полтавського полковника Василя Кочубея Анна. Конфлікт із нею спричинився до того, що на кілька місяців Сковороду було навіть звільнено з роботи.
Під час цієї вимушеної перерви, у перших числах січня 1755 року, філософ разом зі своїм приятелем Володимиром Каліграфом, що був призначений на посаду префекта Московської академії, вирушив до Москви, а звідти - до Троїце-Сергієвої лаври.
Невдовзі Сковорода знов опиняється в селі Каврай, де замешкає аж до літа 1759 року. Саме на цей час припадає початок його поетичної творчості. У Кавраї Сковорода написав кілька поезій, що увійшли до циклу "Сад божественних пісень", а також "De libertate" ("Про свободу"), "На день народження Василя Томари...", переклав пару творів французького латиномовного поета XVI століття Марка-Антуана де Мюре тощо.
Пізньої осені 1758 року Сковороді наснився дивний сон: начебто якась невидима сила показала йому разок огидних картин людського "різнопуття", які чимось нагадували фантасмагорії Босха, - триб життя вельмож і простолюду, купців і священиків...
Цей сон, сприйнятий Сковородою за Боже об'явлення, спонукав філософа відцуратися світу, тобто вийти за межі звичайних умовин існування. Відтоді його постава щодо "житейського театру" назавжди збереже свій досить примітний аскетичний колорит.
У серпні 1759 року на запрошення білгородського та обоянського архиєрея Йоасафа Миткевича Сковорода прибув на Слобожанщину, обійнявши посаду викладача поетики в Харківському колегіумі.
Мешкаючи в Харкові, філософ привертав до себе увагу і своїми часом дуже незвичними для загалу думками, і своїм, певно, ще більш незвичним життям: він одягався зі смаком, але надто просто, їв тільки плоди чи молочні страви, та й то аж після заходу сонця, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, мав "набожність без марновірства, ученість без гордощів, гречність без лестощів".
А ще Сковорода відмовлявся від високих звань та почестей, і коли одного разу харківський генерал-губернатор Євдоким Щербінін запитав його, чому він, мавши такі великі здібності, не візьметься за яку-небудь поважну справу, філософ відповів:
"Мій пане, світ підхожий до театру: аби грати на сцені з успіхом та похвалою, треба взяти собі належну роль. Актора хвалять не за те, що він грає шляхетного персонажа, а за те, що його гра вміла. Я довго думав про це й, випробовуючи себе, пересвідчився, що на театрі світу не годен уміло зіграти нічого іншого, крім ролі звичайної, простої, безтурботної й самотньої людини. Саме це я собі обрав, та й буде з мене".
Так чи ні, але після закінчення 1759-1760 навчального року Сковорода не схотів прийняти чернечий постриг, покинув колегіум і близько двох років мешкав у селі Стариця, що за 39 верст від Білгорода.
А десь навесні 1762 року йому випала нагода познайомитися зі студентом-богословом Михайлом Ковалинським, який відтоді став його найближчим учнем і приятелем. Заради цього юнака філософ знову повертається до колегіуму: з вересня 1762 по червень 1764 року він читає тут курси синтаксими й грецької мови.
Тим часом після смерті Йоасафа Миткевича білгородським та обоянським архиєреєм став Порфирій Крайський. І сам він, і новий префект колегіуму Михайло Шванський, і новий ректор Йов Базилевич ставляться до Сковороди не надто прихильно. Тож після закінчення 1763-1764 навчального року він знову змушений був залишити заклад.
Востаннє Сковорода повернувся до колегіуму в 1768 році, коли тут було відкрито "додаткові класи",  де готували інженерів, топографів, архітекторів тощо: Євдоким Щербінін своїм наказом призначив його на посаду викладача катехізиса.
Однак новий білгородський та обоянський єпископ Самуїл Миславський, незадоволений тим, що катехізис читає світська людина, й критично поцінувавши підготовлений Сковородою курс "Вхідні двері до доброго християнського життя", навесні 1769 року звільнив його з роботи.
Відтоді й аж до самої смерті Сковорода перебуватиме в мандрах...
Окрім Харкова, він часто відвідував Бабаї, Валки, Великий Бурлук, Гусинку, Ізюм, Куп'янськ, Липці, Моначинівку, Острогозьк, Охтирку.
Здебільшого він зупинявся в маєтках слобідсько-української шляхти: Донців-Захаржевських, Земборських, Каразиних, Квіток, Ковалевських, Мечникових, Сошальських, Тев'яшових, - або в келіях Курязького, Охтирського, Святогірського, Сіннянського, Сумського та інших монастирів.
Мандрувати і отримувати від цього печаль укупі з радістю...
Його душу тішили і прекрасна природа Слобідського краю, що був, як казав Іван Орновський, "заквітчаний розкішними лісами", і книги, і музика, і розмови з друзями, і роздуми над сенсом життя.
У всьому цьому філософ шукав насолоди та спокою. Недаром же він охрестив себе "Варсавою", тобто "сином миру".
"Люди питають, - писав він якось Михайлові Ковалинському, - що його робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж бо радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму... Забава... це маківка і квіт, і зерня людського життя. Вона - його осереддя. Будь-яка справа будь-якого життя стремить якраз сюди, ніби та стеблина, що переміняється на зернятко".
Заради цієї "забави", що її можна зрозуміти як непідлегле жодній прагматиці пізнання природи речей, філософ писав і свої твори.
Улітку 1769 року, мешкаючи в Гужвинському, Сковорода створює свій перший філософський діалог. Він назвав його "Нарцисом" і присвятив проблемі себепізнання. Трохи перегодом тут-таки він напише ще один діалог - "Асхань", а також півтора десятка езопівських байок.
Наступного року Сковорода відвідав Київ, провівши близько трьох місяців у Китаївській пустині, а в 1771-1772 роках на запрошення колишнього острогозького та харківського полковника Степана Тев'яшова мешкав у Острогозьку й у слободі Таволзькій. Тут, на берегах Тихої Сосни, пройшов, мабуть, найбільш плідний період його літературної творчості.
За відносно короткий час Сковорода написав одразу шість філософських діалогів: "Бесіда 1-а...", "Бесіда 2-а...", "Розмова про стародавній світ", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті", "Кільце", "Алфавіт, чи Буквар миру" - рівно четверть усього корпусу своїх творів.
Персонажами цих діалогів виступають і сам Сковорода, і його тамтешні приятелі. Перегодом, у першій половині 1774 року,  мешкаючи в Бабаях, філософ напише ще п'ятнадцять езопівських байок й укладе збірку під назвою "Харківські байки".
Окрім цих творів, за час своїх мандрів Слобожанщиною Сковорода написав низку інших трактатів та діалогів: "Силен Алківіада" (1775-1776 рр.), "Лотова дружина" (1780 р.), "Бесіда, названа двоє..." (1781 р.), "Боротьба архистратига Михайла із Сатаною" (1783 р.), "Суперечка біса з Варсавою" (1783 р.), "Зміїний потоп" (1791 р.), - притчі "Вдячний Єродій" та "Убогий Жайворонок" (обидві - 1787 р.), чимало листів і перекладів з латини.
Зрештою, до яких би жанрів не вдавався Сковорода, він завжди постає перед нами філософом, бо його думка повсякчас лине за границю видимого світу.
У своїх творах він на манір Платона й неоплатоніків учив про дві природи всього, що існує: видиму й невидиму. Невидиму природу філософ окреслював як те, що є "в дереві справжнім деревом, у траві травою, в музиці музикою, у будинку будинком...". Натомість видима природа - це не що інше, як тінь природи невидимої.
"Єство, що обіймає все, - каже Сковорода в трактаті "Силен Алківіада", - не має меж, так само не має меж і цей світ, бувши його тінню. Світ є скрізь і повсякчас біля свого єства, наче тінь біля яблуні. Зрештою, вони тільки тим і різняться, що дерево життя стоїть собі та й стоїть, а тінь маліє - то перебігає, то народжується, то зника, - вона ж бо є ніщота".
У річищі платонізму Сковорода трактує й питання естетики. На його думку, прекрасне - це ідеї речей, а потворне - наслідок втрати ідеями тотожності собі, тобто наслідок їхнього віддзеркалення в мінливій матерії. Наприклад, малярська картина складається з невидимого малюнка та видимої фарби.
"Фарба, - каже Сковорода, - то не що інше, як порох і порожнеча; малюнок, чи пропорція та розташування фарб, - ось де сила".
Рімейк вірша Сковороди "Всякому городу нрав і права" від Івана Котляревського. Співає Василь Жданкін, відео-фан-арт невідомого автора
Однак центральне місце у філософії Сковороди посідає людина. А в самій сковородинській антропології головну роль відіграє поняття "внутрішньої людини", захованої в зовнішній так, як ідея в матерії.
"Стань же, коли твоя ласка, на рівній місцині, - каже один із персонажів "Діалогу про стародавній світ", - та й звели поставити довкола себе віночком сотню дзеркал. Тоді зразу побачиш, що один твій тілесний бовван володіє сотнею залежних від нього образів. А як тільки прибрати дзеркала, усі копії миттю сховаються у своєму єстві, або оригіналі, неначе гілля у своєму зерняті.
Тим часом сам наш тілесний бовван є не чим іншим, як тінню справжньої людини. Це твориво, на манір мавпи, перекривляє невидиму й непроминальну силу та божество тієї людини, чиїми дзеркальними тінями є всі наші боввани, котрі то з'являються, то щезають, тоді як правда Господня стоїть вовіки непорушна, укріпивши свій діамантовий вид - вмістилище незліченних піщинок наших тіней..."
"Внутрішню людину" Сковорода наділяє божественними рисами. Зрештою, це є Христос, в якому всі люди цілі й тотожні.         
Побіч ідеї двох природ, Сковорода часто говорив і про "три світи". Суть цієї думки, що йде ще від Філона та Климента Олександрійського, полягає ось у чому: Бог об'явив себе в природі, людині та Святому Письмі.
Тобто природа, людське серце та Біблія є трьома "книгами-світами", читаючи які, людина годна пізнати єство речей.
Звідси випливає й славетне гасло Сковороди: "Пізнай себе!" Огортаючись "містичним  ореолом", ця ідея, як казала колись Олександра Єфименко, набуває у творах філософа "сили чарівного ключа до всіх таємниць усього сущого". Та, перш за все, сковородинське "Пізнай себе!" було спрямоване на осягнення людиною захованої в її плоті містичної галузки Софії-Премудрості Божої, тобто власної "сродності".
На ідеї "сродності" засновується й уявлення Сковороди про "нерівну рівність": узяті разом, усі галузки Божого промислу складають "плодоносний сад" суспільності, "так само, як окремі частини складають годинниковий механізм. Він належно рухається тільки тоді, коли кожен його складник не лише добрий, а ще й виконує сродну собі частину розлитого по всьому єству промислу. Саме це й означає бути щасливим, пізнати себе, тобто свою природу, взятися за свою долю й бути зі сродною собі частиною всеосяжного промислу"...
Свою останню мандрівку, вже незадовго до смерті, філософ здійснив у село Хотетове, що за 25 верст на південь від Орла, - у маєток Михайла Ковалинського. Пробувши там три тижні, Сковорода попросив свого друга "відпустити його в любу Україну, де він дотепер жив і хотів померти".
Смерть спостигла його 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (тепер - Сковородинівка Харківської області).
Легенда розповідає, що напередодні до власника Пан-Іванівки Андрія Ковалівського прибуло чимало гостей, які за обідом із насолодою слухали Сковороду - старий філософ був напрочуд веселий і товариський. А після обіду він пішов у сад і десь забарився.
Коли ж ближче до вечора хазяїн вирішив покликати старого, то раптом побачив, що філософ під розложистою липою копає могилу.
На запитання, що це він надумав, Сковорода відповів: "Час, друже мій, закінчувати мандрівку. Нехай отут і буде моя остання хата".
Він пішов до своєї кімнати, перемінив білизну, вмився, помолився Богові та й ліг спати, щоб уже не прокинутись...
На своїй могилі Сковорода заповідав написати бентежні слова: "Світ ловив мене, та не спіймав".

Немає коментарів:

Дописати коментар