Особливості Київського християнства

Автор: Олександр Саган

За час свого фактично самостійного розвитку Київська православна митрополія сформувала такі ознаки, які дають нам змогу говорити про Київське християнство як про самобутнє явище у православному світі і як про концентрований вираз національно-культурниць­кого розвитку України.

Не відкидаючи можливості існування у деяких Східних Церквах подібних ознак, відзначимо, що така їх сукупність характерна лише для України. Основні із цих ознак-принципів будови, розвитку і життєдіяльно­сті Церкви - такі:

1. Прогресуючий демократизм, поєдна­ний з виборною основою заміщення всіх церковних посад і, тісно пов’язана з цим, моральність Церкви.

В Україні кандидати на вищі церковні посади обирались елекційними соборами мирян. Священики, дяки обирались сходами парафіян. Участь світських людей у виборах церковного кліру своїми коріннями сягає апостольських часів, коли апостоли обирали разом з народом двох кандидатів і кидали між ними жереб (Дії 1:15-26). Ця традиція починає перетворюватись у систему в Православній Церкві в Україні вже на початку XVI ст. (до цього єпископів часто обирав князь або митрополит за згодою князя, хоча зазначимо, що священиків і причетників обирали сходи мирян значно раніше цього століття). Виборність свято зберігалась в Київській митрополії – цим вона відрізнялась від Московської і навіть Константинопольської Церков, де характерним було й залишається до цього часу призначення єпископів та священиків. Вищі церковні посади в останніх Церквах тривалий час заміщались навіть за наказами світських правителів.

В Київській митрополії роль мирян в обранні духовенства з часом зростає. І це незважаючи на те, що у материнській Церкві – Константинопольській – вже з V ст. виборність починає обмежуватись під тиском світської влади. У VI ст. у Візантії почали діяти закони Юстиніана, за якими 2-3 кандидатів у єпископи обирало вище духовенство і найбільші чиновники місцевості, а остаточний вибір робив митрополит чи патріарх. Ця схема була повністю запозичена Московською Церквою, але тут, під впливом становлення необмеженої монархії, були втрачені будь-які риси виборності. Уже із середини XV ст. у Московській державі єпископів і навіть митрополита обирають «...по обранню Святого Духу і по велінню пана нашого Великого князя...».¹ «Чин і устав» XVII ст. про вибори єпископів у Московській державі теж зазначає, що єпископами стають ті, «кому царь повелит и святейший патриарх благословит и поставит».² Священиків ж призначав правлячий ієрарх.

Згодом такий відрив від народу сприяв перетворенню Московської Церкви у знаряддя для здійснення різноманітних планів московського уряду. Це поступово привело до того, що православна Церква в Україні перетворюється на компонент урядово-бюрократичної державної машини, стає «поліцейською Церквою»,³ «Церквою-домовиною», як називав її Т.Шевченко, де навіть єпископський сан стає об’єктом маніпулювання з боку чиновників. І не дивно, що уже на початку XIX ст. в Російській імперії, в т.ч. й Україні, спостерігаються прояви відкритої ворожості суспільства до осіб духовного звання.⁴

Необхідно проте зазначити, що до приєднання до Московського князівства виборність мала значний вплив у Новгороді, Пскові, де єпископів обирали або скидали з посади на народному віче. У Новгороді справа доходила навіть до суду мирянами священика (є порушенням церковних канонів). Та з розвитком централі­зму вічові традиції у Московії швидко зникають.

Зовсім інша ситуація спостерігалась в Україні. Зростанню ролі народу у виборах церковного кліру сприяв насамперед характер суспільного розвитку – широкий розвиток самоуправління і саморозвиток у світському житті. Як зазначає дослідник особливостей української релігійної свідомості А.Річинський, «соборна форма вирішування важливих церковних справ, оперта на приклади апостольської церкви й на тисячолітню практику православного Сходу, надавала високого авторитету постановам Церкви, а заразом створювала можливість вірним брати діяльну участь у церковному житті й управлінні».⁵

Після проголошення унії на Берестейському соборі 1596 р. єпископ Гедеон Балабан писав: «Постанова ця запала всупереч із правилами й звичаями нашої православної віри, нашими правами й вольностями, - без відома й дозволу патріархів, наших духовних начальників, без обрад духовного собору, а та­кожбез волі світських станів, як знатних старожитних станів, так і простих людей православної віри, без згоди котрих ми нічо­го робити й рішати не бажаємо".⁶ З приводу цього професор А.Покровський зазначив, що висока цінність подібного історичного свідоцтва очевидна сама собою, адже це свідоцтво єпископа, відтак особи цілком ком­петентної, яка стверджує давність традиції південно-руської Православної Церкви не приймати жодного поважного рішення без спільної згоди всіх членів Цер­кви, а, отже, й мирян, при тому не тільки родовитих і знатних, але й простих громадян.⁷

Професор П.Жукович, підтверджуючи участь нижчого ду­ховенства й мирян на церковних соборах Української Церкви, звертає увагу на те, що Київська митрополія пе­ребувала тоді під канонічною зверхністю царгородського патріарха, – «тим більший інтерес викликає склад її церковних соборів». Участь духовенства в них була не тільки його правом, але й обов’язком. За неявку на собор загрожувало навіть позбавлення сану.⁸ Щодо мирян, то царгородські патріархи взагалі прихиль­но ставилися до церковно-громадських організацій (братств) в Україні й погоджувалися на співпрацю духовенства з єпископами на соборах й на присутність мирян (ревнителів православ’я та виборних представників населен­ня).

Вищу ієрархію, як уже було зазначено, обирали елекційні собори при широкій участі мирян. Єпископів обирали собори даної єпископії у складі білого, чорного духовенства й мирян. Після цього обраний кандидат висвячувався правлячим митрополитом. Лише митрополита Київського присилали з Царгороду, та й то не завжди. Інколи кандидатів обирав елекційний собор представників усієї митрополії, а обраний кандидат посилався до Константинопольсь­кого патріарха на висвячення, або ж цей патріарх просто присилав своє благословення, як це часто траплялося в часи фактичної незалежності Київської митрополії від Візантії (XVI-XVII ст.ст.)

Виборність духовенства мала й велике виховне значення, оскільки забезпечувала належний духовний церковний саморозвиток. Як зазначав І.Огієнко, «кожен священик силою обставин мусив удосконалюватися (духовно, освітньо, ідейно), - як того вимагала громада».⁹

При виборах вільними голосами кандидат, який був обраний багатьма, нікому конкретно не був зобов’язаний. І навіть коли Київський митрополит не хотів висвячувати новообраного достойника, зрештою, він вимушений був це зробити, якщо не було явних причин відхилити кандидатуру. З часом це привело до формування таких принципів ієрархічної структури Церкви, які докорінно відрізнялись від її функціонування в Константинопольсь­кій і Московській Церквах. Обравши митрополита своєю владою, єпископи вважали себе рівним йому, а митрополита – лише першим серед рівних.

Національне комплектування єпископату шляхом виборів мало своїм наслідком те, що кожний єпископ виконував своє служіння як свій поміж своїми. Між ним і народом встановлювався міцний живий зв’язок, часто прирівнюваний до подружнього. Тому і нині Церква, що залишилася без єпископа, зветься навіть вдовою.¹⁰

Як бачимо, в Київській митрополії не було жорсткої залежності єпископів від митропо­лита при збереженні, однак, централізації завдяки соборному правлінню. З 1509 р. були встановлені щорічні єпископські собори для роздумів про церковні справи, проведення церковних судів, усунення безладдя. Разом з тим відбувались і регіональні собори (які проводились за участю кількох єпископів), а також собори кожної із єпархій.¹¹

Священики, дяки й причетники обирались сходом парафіян даної парафії. При цьому укладався спеціальний договір (у XVI-XVII ст.ст. часто навіть у письмовій формі), в якому визначалися «умови займання особою даної посади».¹² Обраний кандидат за кошти громади (а іноді навіть з її представниками) вирушав до свого правлячого єпископа на затвердження і висвячення. Єпископ влаштовував достойникам іспити із знання віровчення, порядку виконання треб (кандидатами в священики часто були прості козаки, селяни). Коли іспит успішно складався, єпископ, крім висвячення, затверджував також договір між священиком і його приходом. Майже все XVIІІ ст. існував парафіяльний «вибір» – особливий документ, яким громада підтверджувала свою згоду прийняти дану особу в клір.

Виборна основа була і в монастирях. Ченці самі вирішували, кого обирати архимандритом чи ігуменом. Часто у виборах останніх брало участь і біле духовенство та миряни, особливо це було характерним для київських монастирів. Більше того, світські особи іноді навіть ставали архимандритами, як це було у 1690 р. на виборах у Києво-Печерській лаврі, коли архимандритом Лаври обрали Мелетія Вояховича, до того – світську особу.¹³

Із приходом в Україну Російського православ’я залежність парафіяльного духовенства від населення різко зменшується. Відповідно до Регламенту 1921 р., громада повинна була подати імена вибраних нею кандидатів у священики на затвердження митрополита, який міг і не погодитися з думкою громади.

Демократизм Церкви відбива­вся на всьому її житті, зокрема й на відправленні служби Божої. Так, в Україні Євангеліє читалось обличчям до народу (в Московії – обличчям до престолу). Якщо в службі брали участь декілька священиків, то в Україні вони стояли перед престолом в один ряд (всі рівні), в той час, як в Московії старший за чином мав стояти перед престолом, а менші – з бокових сторін.

Маючи тісний моральний зв’язок із своїми виборцями, постійно поповнюючись новими членами із народу, духовенство в Україні не стало особливим, замкнутим прошарком, завжди брало активну участь у суспільних і політичних справах і, в свою чергу, допускало мирян до участі у церковних справах. Миряни в Україні брали участь майже в усіх церковних соборах, а часто, в зв’язку з особливими умовами існування православ’я в Україні, залучались навіть до таких справ, в яких, згідно церковних канонів, вони не повинні були б відігравати якусь помітну роль. О.І.Левицький засвідчує існування документів про входження мирян до складу духовних судів (і не тільки єпископських, але й митрополичих), про їх активну участь у вирішенні справ церковного управління.¹⁴

Роль парафіян була в Українській Церкві, особливо в XVII ст., настільки велика, що навіть церковні собори, які з певних причин відбулись без участі мирян, самим же духовенством оголошувались неправосильними. Як приклад можна навести Київський православний собор 5-12 липня 1629 р., який мав обрати делегатів на т.зв. Львівський об’єднуючий собор (мав відбутись у цьому ж році). У зв’язку з тим, що українська шляхта проігнорувала його, і до того ж козацтво різко виступило проти таких виборів, Собор у складі близько 500 духовних осіб визнав себе «неправосильним вирішувати питання із життя Церкви без врахування думки мирян».¹⁵

Водночас відзначимо й те, що всі важливі договори, які стосувались внутрішнього і зовнішнього життя України, не укладались без участі білого та чорного духовенства.

Українці, зберігши і розвинувши народний характер у громадському ладі, зберегли й розвинули також і демократичну основу своєї Церкви. І саме така їх опіка врятувала цю Церкву від неминучої загибелі на початку XVII ст. Адже виборна основа у заміщенні церковних посад, широка участь мирян у справах Церкви і участь духовенства у громадських справах робили Церкву дійсно живим національним організ­мом, що зберігав і конденсував духовні сили народу.

Але тоді виникає закономірне питання: Чому виник занепад Київської митрополії наприкінці XVI ст.? Відповідь на нього потрібно шукати в цілому комплексі причин.

По-перше, Україна тоді переживала ідеологічно складний період. Релігійно-розумове бродіння призвело до масового захоплення протестантсь­кими ідеями. По Литві й українських землях вільно розповсюджувалися твори реформаторів. Більшість з українських та литовських магнатів, які самі часто їздили в Європу і посилали туди вчитися своїх дітей, «не були вільні від впливу протестантизму».¹⁶

По-друге, у другій половині XVI ст. великий тиск на Київську митрополію здійснювали католики (єзуїти). Крім прямого фізичного насильства,¹⁷ вони видрукову­вали тисячі примірників різних пасквілів, пародій на канони, обряди і звичаї, книги православної Церкви. Вони подавали їх як твори богословів Східної, а особливо часто – Української, православних Церков і так прагнули переконати широкий загал у схизматичності православ’я взагалі і «холопської», «мужицької» Церкви українців зокрема.

Майже вся Україна вкрилася мережею єзуїтських шкіл, до яких охоче вступали діти православних, виносячи звідти, разом з наукою, й ідеї католицтва.¹⁸ Вся політика Польщі була чітко визначена: латинізувати і в той же час денаціоналізувати Україну. А для цього треба було насамперед знищити Православну Церкву. Це завдання могло вирішитися трьома шляхами:

1) ліквідацією церковно-національних святинь і цінностей минулого;

2) падінням престижу Православної Церкви;

3) породженням почуття сорому за приналежність до цієї Церкви.¹⁹

Щоб протистояти такому натискові, потрібна була висока освіта, рівень якої далеко виходив за межі тих, порівняно небагатьох, монастирських і церковнопарафіяль­них шкіл, що існували стараннями православно-церковного притчу і давали лише початки знань. Тому не дивно, що на середину XVI ст. культурно зубожіла й православно зорієнтована література. Одних церковно-богослужбових книг освіченій людині вже було недостатньо.

По-третє, занепаду Київської православної митропо­лії сприяло (і було, на нашу думку, основною причиною) поступове узурпування права «подання хлібів духовних» світськими володарями. І коли у Литві до 1569 р. це стосувалось лише вищих церковних посад й виражалось у тому, що без схвалення великого князя не дозволялось починати вибори, а він лише затверджував обраного кандидата (єпископа чи митрополита), то після Люблінської унії право подання звелося до роздачі церковних посад не тільки королем, але й великими магнатами.

Грамоти на єпископство часто видавалися наперед з правом зайняття після звільнення катедри. Зокрема, таку грамоту отримав шляхтич Василь Євлашкович за службу в «орді» його сина. Євлашковичу дозволялося посісти Луцьку або Володимир-Волинську єпископію, як тільки котрась із них звільниться.²⁰ Більше того, «подавець і оборонець всіх костьолів і церков» – польський король – іноді надавав одну й ту ж єпархію кільком претендентам. Отримував її, звичайно ж, найсильніший і не без кровопролиття.²¹ Набувши катедру, новоспечений єпископ за кілька днів проходив усі духовні щаблі. Були й інші випадки – посівши владу в єпархії за протекцією, люди роками не приймали духовний сан й управляли нею чи монастирем, залишаючись світськими особами. Чи міг такий пастир прислужитися своїй пастві? Не дивно, що ставши єпископом чи архимандритом за протекцією, такий «достойник» переймався не церковно-релігійними справами, а думав переважно про власне збагачення.

Об’єднання Литви з Польщею привело до зміни станово-суспільного і економічного ладу на українських землях. Почався процес знищення громадського управління в селах, відміни права самосуду громади і її «вільного землеволодіння».²² Перейняття форм польського суспільного ладу, засвоєння звичаїв і форм шляхетського співжиття поставило у багатьох шляхтичів-українців на перший план прагнення розкоші, бажання швидко нажитися і нерозбірливість у засобах для досягнення цього, чванливість тощо. Українське шляхетство настільки інтенсивно проймається новими ідеями, ополячується й окатоличується, що багато хто із нього поступово втрачало взагалі національну індивідуальність.

Все це, звичайно ж, вплинуло на стан Київської митрополії. Натиск католицизму, а з другої половини XVI ст. – й протестантизму, розхитував самі основи православ’я, сприяв швидкому розвитку релігійного індиферентизму. Система ж «подання» (дарування панами посад, в т.ч. й духовних) руйнувала злуку мирян і духовенства та їх спільне служіння на благо віри й України. Водночас і саме духовенство поділилося на дві частини – вища ієрархія, яка поступово об‘єднувалася із вищою шляхтою, і нижче духовенство, яке потрапляло у залежність не тільки від світської влади, але й від місцевих магнатів. Звання православного священика в той час впало так низько, що лише «сміття людське, голодні і неуки» йшли туди, понижуючи цим, як це слушно зауважив О.Левицький, моральний рівень Православної Церкви.²³

Своєму виходові із цієї кризи і відновленню свого авторитету уже в 20-30-х роках XVII ст. Київська митрополія завдячує саме тим, що були поновлені давні традиції: широка участь мирян у церковному житті і виборність церковних посад. Церква не могла не вижити. Адже тут спостерігається чітка взаємообумовленість – у свідомості українців православна («руська») віра залишалася синонімом народності. Перестати бути православним означало перестати бути українцем і навпаки.

Далі буде

1 Соборная грамота русских епископов ...// Акты исторические, собранные и изданные археографическою комиссиею.– T.1.– СПб., 1841.– № 61.– C. 109.

2 Маркевич Г.И. Выборное начало в духовенстве (в древне-русской, преимущественно Юго-Западной Церкви до реформы Петра I).– Полтава, 1905.– С. 13.

3 Герцен А.И. Ископаемый епископ, допотопное правительство и обманутый народ // Собр. соч. в 30 т.– Т. 15.– M., 1958.– С. 134.

4 Щербальский П.К. По поводу последних законов о православном духовенстве в России // Русский вестник.– Т.83.– M., 1869.– C. 362-363.

5 Річинський А.В. Проблеми української релігійної свідомості. – Київ-Тернопіль, 2000.– С. 136.

6 Цит. за: Малышевский. Западная Русь в борьбе за веру й народность. – СПб.., 1892. – С. 197.

7 Покровскій А. О соборах Юго-Западной Руси XV–XVII веков. // Богословский Вестник. – 1906. – Ч. 9.

8 Річинський А.В. Проблеми української релігійної свідомості. – С. 138.

9 Див.: Тіменик З. Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів, 1997. – С. 103.

10 Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – С. 70-71.

11 Терновский С. Изследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату // Архив Ю-З России.– K., 1872.– Ч.1.– T.5.– C. 10.

12 Грушевський М., Левицький О. Розвiдки про церковнi вiдносини на Українi-Руси в XVI-XVII вв..– Львiв, 1900.– С. 15.

13 Письмо Адриана ... гетьману Мазепе, с выражением неудовольствия на то, что в архимандриты Лавры избран светский человек, Мелетий Вояхович // Архив Ю-З России.– K., 1872.– Ч.1.– T.5.– C. 296.

14 Левицкий О.И. Обычные формы заключения браков в Южной России // Киевская старина.– 1900.– № 1.– C. 1-20.

15 Жукович П.Н. Киевский собор 1629 г. (по новым материалам) // Христианское чтение.– 1911.– № 1.– C. 86.

16 Архангельский А.С. Борьба с католичеством и западнорусская литература конца XVI - перв. пол. XVII вв. – Б.в.д. – Ч. I-II.– С. 6.

17 Дет. див: Демьянович А. Иезуиты в Западной России (в 1569-1772 гг.) // Ж.М.Н.П. – 1871.– № 11.– C. 40-86; № 12.– C. 181-231 та ін.

18 Харишин М., Мордвінцев В. Російське самодержавство та Київська митрополича кафедра, або як Українська Православна Церква позбулася автокефалії. – К., 1999.– С. 38-39.

19 Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. – Філадельфія, 1954. – С. 214.

20 Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Т. 2. – СПб., 1865.– № 105. – С. 129-130.

21 Архив Юго-Западной России.– Ч. 1.– Т.1.– № 4.– С.7-12; № 5.– С.12-15.

22 Полонська-Василенко Н. Iсторiя України. – Т.1.– K., 1992.– С. 356-358.

23 Левицкий О.И. Обычные формы заключения браков в Южной России // Киевская старина. – 1900.– № 1.– C. 642.