Особа – вікно на Бога і світ

21 10 2011

Автор: Катерина Новікова

Рефлексія про людину як особу набирає особливого значення сьогодні, після досвіду трагедій останніх воєн і злочинів проти людства, а також примусової атеїзації радянського режиму. Адже у концепції Кароля Маркса, що лежить у підвалин соціалістичного устрою, відсутнє як таке поняття особи.

Філософ мислить людину як частину людського виду, формування якого залежить від суспільно-економічних відносин. Відтак поняття особи є ключем до глибшого пізнання християнства як підвалин європейської цивілізації як діалогу народів і суспільств. Видається, саме викорінення з християнських цінностей становить джерело кризи сучасної України. Передусім це неефективний конституційний устрій та слабке присвоєння демократичних норм на тлі постійних конфліктів політичної еліти останніх п’яти років й безсилля правосуддя. Нехтування людиною відображається в браку соціальної інфраструктури – повністю соціально незахищеними є такі групи, як інваліди, сироти, люди похилого віку і психічно хворі. Хто принаймні раз мав нагоду побувати у дитячому будинку чи психіатричній лікарні, спробував провезти неповносправного на інвалідному візку вулицями, не кажучи вже про проїзд з ним громадським транспортом, намагався отримати медичну допомогу для невиліковно хворого, мав нагоду переконатись у елементарному нехтуванні фундаментальними правами людини в цій країні. Саме стан цих соціально вразливих соціальних груп є індикатором рівня розвитку суспільства і мірою засвоєння цінностей як правової держави, так і самої християнської віри.

Поняття особи є найголовнішою ідеєю християнства і серцем суспільного вчення церкви та теологічної антропології. Воно лежить у підвалин так званого християнського коріння Європи та становить основу правничих і соціальних наук. Адже декларація прав людини, демократія і громадянське суспільство могли повстати саме в наскрізь просякнутій християнством європейській культурі. Любов до ближнього і солідарність становлять провідні ідеї справедливого правового суспільства і запоруку економічного добробуту. Найкращі реформи не матимуть дії, якщо не базуватимуться на твердому ґрунті цінностей. Християнин покликаний до відповідальності і не лише за себе, але за суспільство, в якому живе і довколишнє середовище. Мирян дає свідчення своєї віри на своєму місці, виконуючи сумлінно свої професійні і сімейні повинності. Поняття особи неодмінно провадить до наступного важливого поняття, яким є діалог. Людський світ культури і політики, є нічим іншим, як простором комунікації осіб. Соціолог назве цей людський простір комунікації –  суспільством.

Біблія відкриває перед нами справжню вагу людини. В книзі Буття говориться, що Бог сотворив людину з праху земного на свій образ і подобу та вдихнув у неї духа. Природа особи є двоїстою – скінченою, смертною, і нескінченою, безсмертною. Смертність не дана від самого початку створення, але є наслідком первородного гріха. Тож зло входить в історію людства як вибір людини. Складність людської природи свідчить також і про багатство людини, про божественний слід у ній, адже в ній мешкає Господь. Особа знаходиться на межі скінченого і нескінченого,  розумного  і нерозумного, й саме це становить її таємницею і трагедією буття. Тим не менш Саме духовно-тілесна природа людини становить підґрунтя для її особового характеру. Внаслідок гріхопадіння, себто втрату довіри до Бога і порушення Його права людина втрачає свою первісну досконалість. Таким чином як вільна істота є суб’єктом права. Господь у ході історії спасіння заключає з вибраним народом завіт і дає закон. Цей закон не волюнтаристична постанова Бога – він є добрим для народу як добрий сам Бог, й тому може становити універсальне право для всіх людей.

Христос у Новому Завіті підніс людину на вищий рівень гідності через втілення, смерть і воскресіння за спасіння кожного. Ісус особливо приділяє увагу людям, якими нехтує суспільство, а саме грішників, митників і хворих. З огляду на це подеколи слугував прототипом революціонера. Новий Завіт мовить про волю милостивого Господа, що звертається до людей, вістуючи їм Царство Боже. На прийняття Бога слід приготуватися, відкритися з допомогою віри – ценавернення, а отже звернення до Нього. Концепція образа Бога в людині становить підставу християнської етики і антропології, що відображається в понятті сумління, внутрішньої властивості розпізнавати добро і зло.

Визначення поняття особи завдячуємо розвитку тринітарної теології. На перших соборах Нікейському 325 року і Константинопольському 391 року було сформульовано догмат Пресвятої Трійці, використовуючи надбання стародавньої філософії. Нелегко було визначити це поняття, використовуючи надбання стародавньої філософії. Слід було з одного боку стверджувати єдність Бога, а з другої говорити про Його внутрішню різноманітність. Якщо Бог об’являє себе як Отець, Син і Дух, то має бути мисленим як такий сам в собі. На грецькому Сході вживали поняття πρόσωπον, оскільки воно вказувало на значенняобличчя, яке звернене назовні, а поняття ύπόστασις, що підкреслювало «буття само в собі». Проте на Нікейському соборі його було відкинуто з приводу застосування в філософських неоплатонічних теологічних вченнях, в яких поняття Єдності, духа і душі виражали підпорядкування. Церква, виступаючи проти аріан, що проголошували підпорядкування Отцю Сина, наголошувала на рівності Божих Осіб. Тому філософське поняття ύπόστασις слід було модифікувати. Таким чином вжили термін  ούσία, тобто одну сутність Бога в трьох рівних іпостасях, самостійність і відмінність яких визначали взаємні відносини. На латинському Заході поняття ούσία було перекладено як substantia, а ύπόστασις як persona. Термін іпостась можна порівняти з індивідуальністю, с конкретною самосвідомою особою. Поняття ούσία можна передати як буття, існування, сутність, загальну для багатьох осіб.

Першим на латинському Заході почав говорити про три Божі «Особи» Тертуліан, правник за освітою. Слово persona народжується попервах у мові театру і означає маску, роль. Потім з театру переноситься на ролі, які люди відіграють у суспільстві. Платон в діалогах визначає особу, до якої за значенням відноситься мовлене, наприклад до героя Сократа, або до самого автора. Це розрізнення знайшло застосування в судовій мові, де йдеться про чотири особи: позивача, захисника, свідків та судді. На той час правнича термінологія Римської імперії ще не оперувала поняттям особи як суб’єкта права незалежно від її приналежності до певної верстви суспільства, стану маєтку тощо. Такий крок вчинили лише в схоластичній думці доби бароко, дискутуючи над правовим статусом індіанців.

Однак, безумовно, використання поняття persona в значенні особа, духовна індивідуальність, наділена розумом і свободою, вповні розкрилось у християнстві. Надзвичайно важливим для визначення поняття особи стала дефініція християнського філософа пізньої античності Северина Боеція, опрацьована з допомогою термінології філософії Аристотеля: persona estindividual substantia rationalis naturae (особа – це індивідуальна субстанція раціональної природи).

Варто пригадати також заслугу для історії християнської думки Отців Церкви каппадокійців, які опрацювали тринітарну термінологію. Відповідь на питання про людину міститься в тринітарній проблематиці. Через визначення відмінності міжсутністю та іпостассю Бога вони внесли великий внесок до антропології більше за стародавніх філософів. Св. Григорій Ниський написав трактат про людину, який однак ще становив антропологічну систему. Якщо Плотин вперше розрізняв сутність як буття взагалі від іпостасі, тобто визначеного буття, то каппадокійці відкрили глибший сенс цих понять. Виходячи від аристотелевого поняття абстрактної і конкретної субстанції, побачили в іпостасі відмінність загального від окремого. Іншими словами як відмінність між живою істотою взагалі і конкретною людиною. За думкою свв. Григорія Богослова і Григорія Ниського іпостась – це не лише індивідум з характерними рисами, а реальна, розумна особа. Іпостасі – це способи божественного буття, тобто способи вираження Божої Істоти в собі самій та її спосіб виразу. Тож іпостась – це самостійне духовне начало, особа. Усвідомлення Божественної особи допомогло зрозуміти сутність людської особи, що є образом Божим, носієм надприродної частки, іскри Божої. Отці каппадокійці знайшли метафізичне обґрунтування для іпостасі людини, осмислили її теологічно-персоналістичну цінність.

Св. Афанасій мислив людину через призму обожнення. Людське обожнення здійснюється через втілення Слова, яке втілилось, аби люди були обожнені. Звичайно обожнення не може співіснувати з гріхом у людині, отже до нього веде важкий шлях морального очищення, аскетизму. Особа покликана до досконалості, але через єдність з Богом. Апостол Павло навчав, що обожнення означає усиновлення людей Господом у Святому Дусі. Слід відмітити, що святоотцівське розуміння обожнення не метафора як вираз святості у моральному сенсі, а онтологічна переміна людської сутності, вища ступінь освячення духа і тіла. Людина входить до Пресвятої Трійці, Бог підносить її вище ангелів. Св. Григорій Богослов пише про обожнення як призначення і покликання особи. Всі походять від Бога і мають повернутися до Нього з допомогою любові. Любов несе єдність, й тому любов до Бога є шляхом до обожнення. В Церкві це відбувається через таїнства хрещення і Євхаристії.

Напрямок теологічної думки доби соборів в Ефесі і Халцедоні звернувся до христології, яка збагатила християнську антропологію. Головна увага христологічної проблематики зосередилась довкола питання взаємовідношення божественної і людської природ у Боголюдині. Великий внесок здійснив Леонтій Візантійський. Він вважав душу і тіло однією природою в людині, немовбивіпостазованою в одну іпостась, через взаємодоповнення. Натомість св. Афанасій порівняв зв’язок душі і тіла людини із взаємовідношенням двох природ в Іпостасі Боголюдини. Він створив нове поняття – душевно-тілесна природа.Люди душевно-тілесні за подобою Боголюдини Христа. Слід звернути увагу, що згадуване вже визначення особи Боеція як індивідуальної субстанції розумної природи витікає саме з христології, де ключовою темою є неповторність особи. Втілення Христа привертає втрачений образ Божий людині та єднає її з Богом. Він не просто моральний приклад справжньої людини, але джерело реального обожнення. Тому велике значення має таїнство Євхаристії як реальний засіб духовного відновлення і оживлення. У контексті теми первородного гріха і відкуплення варто згадати суперечку св. Августина з Пелагієм. Останній заперечував існування первородного гріха, що передається з покоління на покоління, а лише наслідування гріха Адама. Це пов’язане з запереченням благодаті – як перша людина стала поганим взірцем, так Христос у свою чергу дав добрий приклад. Відтак христологія надає антропології нове значення і глибину – втілення Христа, спасіння людства через хресну смерть і воскресіння надає людині надзвичайну гідність.

Серед тринітарних доктрин найбільший вплив на західну філософію і теологію зробив св. Августин. Роздумуючи над догматом Пресвятої Трійці, він посилався на фрагмент Святого Писання про створення людини Богом на образ і подобу. Особа – це передусім буття при собі, буття в собі. Св. Августин використовує платонівське поняття пам’ять, згадка для опису здатності людського духа мислити себе і бути самосвідомим. Людині притаманні розум, самопізнання, в яких дух відкривається самому собі, а також воля. Структура особи є відображенням Пресвятої Трійці. Самопізнання людини становить певний процес, рух, а не стан. Само життя є невпинним творчим рухом, а смерть полягає на затримці. Заклик стародавніх філософів Сократа і Платона – пізнай самого себе, отримує в августиновій думці нове звучання. В серці людині мешкає Бог і справжнє заглиблення в себе, самопізнання означає відкриттям та пізнання Господа. 

Ричард зі Святого Віктора наголошує на іншому аспектові Трійці, вираженому у новозавітному вислові Бог – це любов. Любов підкреслює відмінність і відноситься до того, що є іншим, іншими словами для любові потрібні принаймні дві особи. Бог має повноту добра і досконалості, а отже й любові. Любов означає дар і діалог. Саме тому Бог творить світ з любові і посилає Сина як вираз своєї нескінченної любові. Пресвята Трійця є спільнотою любові Отця, Сина і Святого Духа. Шлях любов також веде до морального очищення, удосконалення і поєднання людини з Богом. У визначенні особи Ричард обрав інший спосіб, ніж Боецій. Він замінив поняття субстанції на екзистенція з огляду на його складові ex i sistere. Екзистенція висловлює певну самостійність, автономію, яка водночас вказує на своє походження. Свою автономію особи отримують завдяки відношенню до інших, тобто діалогічний вимір є їхньою невід’ємною складовою.

Думка про людину в світлі Об’явлення продовжує активно розвиватись сьогодні в рамках теологічної антропології – систематичного зібрання вчення про людину, представлене в Святому Писанні і Традиції Церкви. Вона охоплює все християнське послання з погляду особи з якою спілкується Бог, а саме систематичну теологію  від навчання про Боже слово до есхатології, моральної теології та духовності. Початки цієї дисципліни сягають XVIII ст., доби виникнення компендіумів. Теологія прослідувала за прикладом філософа Кристіана Вольфа, котрий намагався об’єднати філософські знання в єдину систему. Таким чином виник підручник антропології, що об’єднував різну проблематику, розглянуту в працях Отців Церкви і схоластиків у різних контекстах.

Проте трактат з теологічної антропології, подібно до формування самого поняття особа, спочатку не був пов’язаний з самою антропологією, але розглядався в контексті теологічних тринітарних і христологічних суперечок, Реформації і диспутів після Тридентського собору. Питання про людину повстало в зв’язку з розглядом творчого акту Бога і аспекту благодаті. В XVII ст. антропологія знову опинилася в центрі уваги внаслідок Реформації, в якій на ново було поставлено проблему особи, її свободи і відносин з Богом. У новітніх часах фундаментальне питання антропології «ким є людина?» отримує нову трактовку з властивим поділом між вірою і розумом. У XX ст. відбувся так званий антропологічний поворот у теології, який по суті був спробою систематичного трактування теологічної антропології з врахування надбань сучасної філософії. В сучасній європейській філософії розвиваються такі напрямки екзистенціалізм, персоналізм та філософія діалогу. Шлях до пізнання дійсності веде через пізнання людини, адже рефлексія про світ становить безпосередньо чи опосередковано антропологічне питання.

Серед сучасних представників теологічної антропології слід згадати передусім персоналіста Кароля Войтилу. Войтила стверджував, що особа є суб’єктом не лише через самосвідомість і самостановлення, але також через своє тіло. Структура тіла зумовлює суто людський спосіб буття як душевно-тілесної істоти. Він звернув увагу також на буття особи як чоловіка та жінки, що відкриває важливий вимір діалогічності людської природи як суспільної істоти. Особа відкриває себе у безкорисливому дарі самого себе – з кимсь і для когось. У цьому контексті важливого значення набирає родина, який Іван Павло ІІ присвятив багато уваги. Батьківство людини має свій первообраз у Божому батьківстві. В біологію народження неодмінно вписана генеалогія особи. Людина є цінністю як для Бога, так і для іншої людини з огляду на буття особою.

Французький філософ Моріс Блондель у рефлексії про людину надихався християнським баченням. Він писав про особу, що творить саму себе у співпраці і жертовній службі іншим, аби подолати себе. Він посилається на догмат Пресвятої Трійці як найвищій взірець співучасті осіб – якщо б в Богу існувала одна особа, це був би крайній егоїзм. Особа має долати саму себе, аби присвячувати себе іншим й відтак осягати моральну досконалість.

Навчання Церкви вказує, що догмати не становлять абстрактні теологічні ідеї, але живі істини, які відповідають на екзистенційні питання людства. Християнська релігія, але також і юдаїзм та іслам, це діалог осіб – людини і Бога. Біблія не філософський або теологічний трактат, але запис релігійного досвіду людей. Корінням її є не доктрина, але подія, подія зустрічі і присутності Бога. Бог не писав книги, але історії, через яку здійснювались його спасенні задуми. Об’явлення Господа проявляється спочатку як сенс історичної події. Два невіддільні елементи цього досвіду – подія і слово, яке його пояснює. Тому, звичайно, найбільш типовою релігійною постаттю та найважливішою є «святий», оскільки через нього найдосконаліше явиться людям святість Бога. В остаточному розрахунку Макс Шелер визначив релігію як особові відносини між людиною, що приймає пізнання про Бога як дар від Нього. Віра – це вільний акт особи, що відповідає на заклик Бога. 

Література

1. Dokumenty nauki społecznej kościoła // Część 1. – Rzym-Lublin, 1987.
2. Granat Wincenty ks.: Osoba ludzka. Próba definicji. – Lublin: Wydawnictwo KUL, 2006.
3. Flick M.– Alszeghy Z.: Fondamenti di una antropologia teologica. – Firenze, 1969.
4. Kłoczowski Jan Andrzej OP: Między samotnością i wspólnotą. Wstęp do filozofii religii. – Tarnów: Biblos,  2004.
5. Компендій соціальної доктрини церкви.  – Київ: Кайрос, 2008.
6. Serretti Massimo: L’uomo è persona. – Roma, 2008.
7. Schmidt Josef: Teologia filozoficzna. – Kęty, 2006.